Десять років, які зруйнували тисячолітню монархію, відрубали голову королю та королеві, винайшли сучасне поняття громадянина і породили самого Наполеона. Це була перша революція, що відкрито проголосила: влада належить нації, а не помазанику Божому. Усе почалося 5 травня 1789 у Версалі, коли Людовик XVI скликав Генеральні штати — і закінчилося 9 листопада 1799 (18 брюмера) переворотом молодого корсиканського генерала. Між цими датами — штурм Бастилії, Декларація прав людини і громадянина, гільйотина на площі Революції, війни проти пів-Європи і близько 1,4 мільйона загиблих.
Хто з ким боровся
Революціонери — це не одна партія, а кілька хвиль, що з'їдали одна одну. Спершу третій стан (буржуазія, юристи, ремісники, селяни) — близько 97% з 28 мільйонів населення Франції — проти двох привілейованих станів. Далі — поміркована Жиронда, потім радикальні якобінці і монтаньяри на чолі з Максиміліаном Робесп'єром, Жоржем Дантоном і Жан-Полем Маратом. На вулицях їх підтримували санкюлоти — паризькі ремісники у довгих штанях замість дворянських кюлот.
Старий порядок — король Людовик XVI з династії Бурбонів, королева Марія-Антуанетта (донька австрійської імператриці Марії-Терезії), близько 400 тисяч дворян і 130 тисяч представників духовенства, що володіли понад 30% земель Франції і платили мізерні податки. Зовнішні вороги: Австрія, Пруссія, Велика Британія, Росія, Іспанія, Сардинія, Неаполь, Голландія — більшість великих держав Європи об'єдналася у Першу і Другу коаліції проти революційної Франції.
Фази Великої французької революції
Революція не була єдиним подієвим потоком — це п'ять різних режимів, що змінювали один одного, часто кров'ю. Ми поділимо її на 5 фаз. Зародження кризи (1788—1789): фінансовий крах, скликання Генеральних штатів, штурм Бастилії, скасування феодалізму. Конституційна монархія (1790—1791): спроба зробити Францію Англією — король залишається, але втрачає більшість повноважень. Перша республіка та терор (1792—1793): повалення монархії, страта короля, диктатура Комітету громадського порятунку, гільйотина працює щодня. Термідоріанська реакція (1794—1795): падіння Робесп'єра, кінець терору. Директорія (1796—1799): корумпована республіка п'яти директорів, війни Бонапарта, переворот 18 брюмера. Після хронології — короткий розділ про культурну революцію і епілог.
Фаза 1. Зародження кризи (1788—1789)
Франція 1788 року була найбагатшою країною Європи — і одночасно банкрутом. Війни Людовика XIV, Семирічна війна і допомога американським повстанцям проти Британії з'їли скарбницю. У серпні 1788 уряд оголосив технічний дефолт. Король скликав Генеральні штати — представницький орган, що не збирався 175 років. Він очікував, що депутати схвалять нові податки. За 14 місяців замість цього вони знесуть монархію.
Генеральні штати і фінансова катастрофа
Борг королівства сягнув 5 мільярдів ліврів — половина припадала лише на відсотки. У 1788—1789 роках до кризи додалася погана зима і неврожай: ціна хліба зросла на 88%, паризький робітник тепер витрачав на хліб 50—80% денного заробітку. 5 травня 1789 у Версалі зібралися 1139 депутатів: 291 від духовенства, 270 від дворянства і 578 від третього стану. За старою процедурою кожен стан голосував окремо — тобто два привілейовані стани завжди перемагали одного непривілейованого. Третій стан вимагав голосування поіменно.
17 червня 1789 третій стан проголосив себе Національними зборами — представником усієї нації. Це було юридично революцією: суверенітет переходив від короля до народу. До них приєдналися більшість парафіяльних священиків, які жили не краще за селян. Король запізно намагався розпустити збори — і виявив, що поліція вже їх не слухає.
Клятва в залі для гри в м'яч
20 червня 1789 депутати Національних зборів прийшли на свої засідання і виявили двері зачиненими — нібито на ремонт. Замість розійтися, 577 з 578 депутатів третього стану перейшли до сусіднього залу для гри в м'яч (jeu de paume) і урочисто заприсяглися «не розходитися, доки не буде створено конституцію королівства». Єдиний депутат, що відмовився, увійшов в історію як приклад одинокої принциповості — Мартен Дош з Кастельнодарі.
Це був перший випадок в історії, коли представники нації відверто оголосили: ми важливіші за короля. 9 липня збори перейменували себе на Установчі національні збори — тобто оголосили, що писатимуть конституцію. Уперше у Франції правитель ставав не сувереном, а функцією.
Штурм Бастилії, 14 липня 1789
11 липня король звільнив популярного міністра фінансів Жака Неккера. Париж вибухнув. Поповзли чутки, що 30 тисяч королівських солдатів готові розігнати збори і вирізати місто. 14 липня натовп близько 80 тисяч парижан штурмом узяв спершу Будинок інвалідів (де роздобули 28 тисяч мушкетів), а потім Бастилію — стару фортецю-в'язницю на сході Парижа. Метою було не визволення в'язнів (їх там сиділо лише семеро — четверо фальшивомонетників, двоє божевільних і один аристократ-розпусник), а захоплення 250 діжок пороху. Облога тривала чотири години, загинуло близько ста штурмувальників і шестеро захисників. Коменданта маркіза де Лоне розірвали на шматки, його голову несли на піці вулицями.
Король дізнався про це наступного ранку. «Це бунт?» — спитав він герцога де Ліанкура. «Ні, ваша величносте, це революція». 14 липня залишилося національним святом Франції — Днем взяття Бастилії. Сама фортеця була розібрана за рік; її каміння продали як сувеніри.
Серпневі реформи: ніч 4 серпня, Декларація прав людини, похід жінок
У ніч 4 серпня 1789 Установчі збори в емоційному пориві скасували феодалізм за один вечір. Дворяни і єпископи самі вставали і відмовлялися від десятини, кріпосного права, мисливських монополій, сеньйоральних судів. До ранку Франція юридично перестала бути феодальною. 26 серпня прийнято Декларацію прав людини і громадянина — 17 статей, що проголошували: люди народжуються вільними і рівними у правах; суверенітет належить нації; ніхто не може бути позбавлений свободи без закону; всі рівні перед податками; свобода слова, друку, віросповідання. Це було падіння Старого порядку на папері.
Король затягував з підписанням. 5 жовтня 1789 близько 7000 паризьких жінок, голодних і озброєних кухонними ножами та піками, рушили пішки 21 кілометр на Версаль вимагати хліба. Наступного ранку вони увірвалися до палацу, ледь не вбили королеву і змусили королівську родину переїхати до Парижа, до палацу Тюїльрі. Відтоді король став фактичним заручником столиці.
Фаза 2. Конституційна монархія (1790—1791)
Два роки помірковані революціонери щиро вірили, що Франція може стати конституційною монархією на британський манір — король царствує, але не править, а влада належить парламенту. Експеримент провалився з двох причин: король таємно прагнув утекти і повернути все назад, а парламент посварився з Церквою і знецінив власні гроші. До літа 1791 ілюзія мирної революції була мертва.
Громадянська конституція духовенства і асигнації
Скарбниця залишалася порожньою. У листопаді 1789 збори націоналізували землі Церкви — близько 10% території Франції — і випустили під них новий папір: асигнації. Спершу вони були облігаціями, але швидко перетворилися на звичайні гроші. 12 липня 1790 прийнято Громадянську конституцію духовенства: священиків і єпископів тепер обирали парафіяни (включаючи протестантів і євреїв!), а Папа Римський офіційно ні до чого. Усі духовні особи мали присягнути конституції. Близько половини відмовилися.
Папа Пій VI у березні 1791 засудив реформу. Це був стратегічний прорахунок зборів: вони перетворили мільйони набожних селян, особливо у Вандеї, Бретані й Нормандії, з прихильників революції на її смертельних ворогів. До 1796 року в обігу буде понад 45 мільярдів асигнацій, які коштуватимуть менше за папір, на якому надруковані. Перша гіперінфляція в історії сучасної Європи.
Втеча у Варенн
У ніч на 21 червня 1791 Людовик XVI з родиною таємно покинув палац Тюїльрі у каретах, переодягнений лакеєм. Король їхав до Монмеді на бельгійському кордоні, де його чекали лояльні війська і австрійські родичі королеви. По дорозі його впізнав син поштмейстера у містечку Варенн — за карбуванням профілю на 50-ліврових асигнаціях, які король сам нещодавно підписав. Натовп селян з вилами заблокував карету. Через два дні короля повернули до Парижа під конвоєм, серед моторошної мовчанки натовпу — наказ був не аплодувати і не свистіти.
До цієї ночі більшість французів ще вірили, що король — заручник зовнішніх обставин. Тепер він залишив записку, у якій відрікався від усіх реформ і називав революцію «протиправним змаганням». Республіканські настрої, до того маргінальні, стали мейнстримом. Король юридично залишався королем, але морально був мертвий.
Конституція 1791 року і розстріл на Марсовому полі
17 липня 1791 на Марсовому полі у Парижі республіканці зібрали підписи під петицією про усунення короля. Національна гвардія під командуванням Лафаєта — героя Американської революції — відкрила вогонь по натовпу. Загинуло близько 50 людей. Це був перший раз, коли революційний уряд розстріляв власних громадян. Поміркованих це налякало і штовхнуло до короля; радикалів — у підпілля, звідки вони вийшли через рік уже з гільйотиною.
Незважаючи ні на що, 3 вересня 1791 збори ухвалили першу конституцію Франції. Король залишався главою виконавчої влади з правом вето, але всю реальну роботу робило виборне Законодавче зібрання. Виборче право було цензовим — голосувати могли близько 4,3 мільйона «активних громадян» (платників податку понад 3 ліври), решта вважалися «пасивними». Жінки, як і скрізь у тодішній Європі, права голосу не мали взагалі. 30 вересня Установчі збори саморозпустилися. Перша конституційна Франція протрималася рівно одинадцять місяців.
Фаза 3. Перша республіка та терор (1792—1793)
Найкривавіша і найвідоміша фаза революції. За один рік Франція повалила монархію, відрубала голову королю, проголосила республіку, стратила власну королеву, ввела загальний військовий призов, розгорнула терор проти внутрішніх ворогів — і одночасно успішно воювала проти Австрії, Пруссії, Великої Британії, Іспанії і Голландії. Робесп'єр перетворився з провінційного адвоката на фактичного диктатора. Близько 17 тисяч людей пішли на гільйотину за вироком революційного трибуналу; іще 23 тисячі загинули без суду.
Повстання 10 серпня і вересневі різанини
20 квітня 1792 Франція оголосила війну Австрії — почалася Війна першої коаліції. Перші бої були катастрофічні: пруссько-австрійська армія йшла на Париж, а герцог Брауншвейзький у липні 1792 пригрозив «прикладною карою» столиці, якщо хоч волосина впаде з голови короля. Маніфест мав протилежний ефект — паризькі секції вирішили, що король співпрацює з ворогом.
10 серпня 1792 близько 30 тисяч санкюлотів і фуж'єрських федератів штурмом узяли палац Тюїльрі. Швейцарська гвардія короля — близько 950 людей — стояла до останнього і була повністю винищена. Загинуло близько 600 нападників. Король із родиною знайшов притулок у Законодавчому зібранні — і того ж дня був ув'язнений у вежі Тампль. Через три тижні, 2—7 вересня 1792, серед паніки про наближення прусаків паризькі натовпи вломилися до в'язниць і за п'ять днів убили близько 1300 в'язнів — переважно священиків-неприсяжних, монархістів і просто кримінальників. Це були вересневі різанини — перший прояв того, що згодом назвуть терором.
Перша республіка і страта Людовика XVI
20 вересня 1792 під Вальмі французька революційна армія несподівано зупинила прусаків — це була, як написав очевидець Ґете, «нова епоха в історії світу». На наступний день, 21 вересня 1792, новообраний Конвент одноголосно скасував монархію. 22 вересня проголошено Першу французьку республіку — і цей день став 1-м днем 1-го місяця Року І нового революційного календаря.
Зимою 1792—1793 Конвент судив колишнього короля. Знайшли його особистий сейф у Тюїльрі з листами до австрійського двору — це було юридично зрадою. Голосували поіменно: 387 за смерть, 334 проти. 21 січня 1793 о 10:22 ранку Людовика XVI обезголовили на площі Революції (нинішня площа Згоди). Його останні слова на ешафоті: «Я помираю невинним. Прощаю моїх ворогів. Молю Бога, щоб моя кров не впала на Францію». Барабани заглушили решту. У відповідь Велика Британія, Голландія і Іспанія приєдналися до коаліції — Франція тепер воювала проти більшості Європи.
Терор і Комітет громадського порятунку
Навесні 1793 Республіка балансувала на межі катастрофи: на кордонах — коаліційні армії, на заході — селянське повстання, у Ліоні і Тулоні — заколоти федералістів, у скарбниці — порожньо. 6 квітня 1793 Конвент створив Комітет громадського порятунку — дев'ять осіб з надзвичайними повноваженнями. До серпня головним серед них став Максиміліан Робесп'єр — 35-річний адвокат з Арраса, людина, що ніколи не пила, не сварилася і носила пудрений парик до самого ешафота.
5 вересня 1793 Конвент проголосив, що «терор є на порядку денному». Прийнято «закон про підозрюваних»: будь-хто міг бути арештований без доказів за «слабкий революційний дух». Ціни на хліб були заморожені «загальним максимумом». 23 серпня — перший в історії загальний військовий призов (levée en masse): 300 тисяч молодих французів пішли в армію. До літа 1794 у Франції під рушницею стояло близько 800 тисяч — найбільша армія в історії Європи на той час. Гільйотина працювала на площі Революції щодня, інколи по 30—50 голів за раз.
Санкюлоти і боротьба фракцій
Революцію штовхали вперед санкюлоти — паризькі ремісники, дрібні крамарі, чорнороби. Слово буквально означає «без кюлот»: вони носили довгі робочі штани замість шовкових до колін. Озброєні піками, у червоних фрігійських ковпаках, вони збиралися у 48 секціях Парижа і тиснули на Конвент кожного разу, коли той вагався. Без них революція не пережила б 1793 року; з ними вона рухалася далі і далі вліво.
На лівому крилі Конвенту сиділи монтаньяри («гора» — найвищі лави) — Робесп'єр, Дантон, Сен-Жюст, Кутон. Праворуч — поміркована Жиронда на чолі з Бріссо і Верньо. У червні 1793 санкюлоти оточили Конвент і вимагали арешту жирондистів — 29 з них пізніше були гільйотиновані. Далі Робесп'єр знищив радикальніших за себе ебертистів у березні 1794 (Жак-Рене Ебер і його прихильники), а через два тижні — поміркованіших дантоністів: 5 квітня 1794 страчено самого Жоржа Дантона, людину, яка більше за всіх врятувала Республіку у 1792. Перед ешафотом Дантон сказав катові: «Покажи мою голову народу — це варто побачити».
Війна у Вандеї
Поки Париж рубав голови дворянам, у департаменті Вандея на заході Франції розгорілася власна війна. У березні 1793, коли Конвент оголосив набір 300 тисяч рекрутів, селяни-католики масово відмовилися: вони не хотіли воювати за республіку, що замикала їхніх священиків і продавала їхні церкви. Повстання очолили місцеві дворяни і колишні єгері — армія у понад 80 тисяч селян з вилами, серпами і старими мисливськими рушницями.
Конвент відповів безпрецедентною жорстокістю. У січні 1794 генерал Луї-Марі Тюрро надіслав «пекельні колони» — дванадцять рухливих з'єднань, що мали наказ випалити Вандею вщент: спалити села, повбивати чоловіків, жінок і дітей, отруїти криниці. У Нанті комісар Жан-Батист Каррьє топив в'язнів у Луарі човнами по 90 людей за раз — ці страти прозвали «республіканськими хрещеннями». До 1796 року, коли війна офіційно закінчилася, у Вандеї загинуло за різними оцінками від 170 до 300 тисяч людей — близько чверті всього довоєнного населення регіону. Сучасні французькі історики називають це першим геноцидом Нової доби.
Убивство Марата і страта Марії-Антуанетти
13 липня 1793, 24-річна провінційна дворянка Шарлотта Корде увійшла у будинок Жан-Поля Марата на вулиці Кордельєр у Парижі. Марат — лікар, журналіст і депутат Конвенту, видавець газети «L'Ami du peuple» («Друг народу») — лежав у мідній ванні, рятуючись від хронічної шкірної хвороби. Корде сховала ніж під фартухом і вдарила його прямо в серце. Її гільйотинували через чотири дні, з гідністю до останнього подиху. Жак-Луї Давід через два місяці написав легендарну картину «Смерть Марата» — Корде назвали б сьогодні самотньою терористкою; для французьких роялістів вона залишилася героїнею.
16 жовтня 1793 — черга колишньої королеви. Марія-Антуанетта, 37 років, два роки в одиночній камері в'язниці Консьєржері, овдовіла, втратила сина (8-річний дофін Луї-Шарль помер у тюрмі 1795 року в нелюдських умовах). Її везли до ешафота не у кареті, як короля, а у відкритому возі для злочинців, з обстриженим до плечей волоссям. Суд звинуватив її у державній зраді і — окремою формальністю — у розпусті з власним сином. Її останні слова: «Перепрошую, мосьє», коли вона ненавмисно наступила катові на ногу.
Фаза 4. Термідоріанська реакція (1794—1795)
Парадокс Робесп'єра: чим більше ворогів він гільйотинував, тим більше їх з'являлося — бо тепер кожен депутат розумів, що завтра можуть прийти і за ним. У липні 1794 Конвент прокинувся, переляканий, і відрубав голову своєму ж лідерові. Терор закінчився за один тиждень. Наступний рік країна блукала без чіткого курсу, відмиваючи від крові площу Революції і шукаючи нову конституцію.
Падіння Робесп'єра — 9 термідора
26 липня 1794 Робесп'єр виголосив у Конвенті останню довгу промову, у якій натякнув, що серед самих депутатів є зрадники, але імен — навмисне — не назвав. Це було фатально: тепер кожен мусив рятувати власну шкуру. Наступного дня — 9 термідора Року II за республіканським календарем (27 липня 1794) — у залі почалися істеричні крики «Геть тирана!». Сен-Жюст не зміг закінчити свій виступ. Робесп'єра, його брата Огюстена, паралізованого Кутона і Сен-Жюста заарештували.
Уночі паризька комуна спробувала їх звільнити. Робесп'єр, бо в'язні, опинився у будівлі мерії; туди увірвалися війська Конвенту. Хтось — невідомо, він сам чи жандарм Меда — прострелив йому щелепу. До самого ранку він лежав на столі секретаря, перев'язаний носовою хустиною, не в змозі говорити. 10 термідора (28 липня 1794), без суду, його разом з 21 спільником гільйотинували. Коли кат зривав з нього бинт перед лезом, Робесп'єр заричав від болю — це був перший і останній раз, коли натовп почув його голос за кілька днів. Терор закінчився.
Конституція III року і нова двопалатна палата
Літо 1794 — зима 1795 у Франції назвали «Білим терором»: тепер уже монархісти і помірковані полювали на якобінців. Робесп'єрівські клуби закрили, паризьких санкюлотів роззброїли. У травні—травні 1795 голодні низи столиці двічі повстали (повстання 12 жерміналя і 1 преріаля Року III) — обидва придушили армією. Жорстка валюта асигнацій впала майже до нуля; селяни хотіли тільки золото або хліб, а не папірці з гаслами свободи.
22 серпня 1795 ухвалено нову Конституцію III року Республіки. Виконавча влада переходила до колегії з п'яти Директорів, законодавча — до двох палат: Ради старійшин (250 депутатів старших за 40) і Ради п'ятисот (молодші). Виборче право знову стало майновим. 5 жовтня 1795 (13 вандем'єра Року IV) роялісти зробили останню спробу повстати — генерал-картинський з квартирмейстерства Наполеон Бонапарт розігнав їх картеччю на сходах церкви Святого Роха. Це був перший раз, коли Франція почула його ім'я.
Фаза 5. Директорія (1796—1799)
Чотири роки корумпованого, нестабільного й зневаженого правління, врятованого тільки гарматами молодого корсиканця. На вулицях Парижа з'явилися «золота молодь» — модники-мюскадени з довгими прядками і палицями, що били якобінців. Уряд не довіряв нікому: один за одним перевороти 1797, 1798, 1799 років. Зате в Італії і Єгипті французькі армії перемагали, а війна почала годувати сама себе. До літа 1799 для Франції стало очевидно: Директорії кінець, і питання тільки в тому, хто прийде на її місце.
Нестабільність Директорії і гіперінфляція асигнацій
Директорія мала вирішити три задачі — і не вирішила жодної. По-перше, гроші. Асигнації за 1795 рік знецінилися у 312 разів; до лютого 1796 уряд офіційно припинив їх друкувати, а печатки публічно спалили на площі Вандом. На зміну прийшли «територіальні мандати», що знецінилися ще швидше. До 1797 Франція фактично перейшла на металеву валюту — і виявилося, що в скарбниці її практично немає.
По-друге, опозиція. 4 вересня 1797 (18 фрюктидора Року V) три з п'яти директорів за допомогою війська переламали підсумки виборів і вислали в Гвіану 53 депутати-роялісти; 22 травня 1798 — інший переворот, цього разу проти неоякобінців; 18 червня 1799 — третій. По-третє, війна. Перша коаліція розпалася 1797 року після перемог Бонапарта в Італії, але вже у 1798 склалася Друга — Британія, Австрія, Росія, Туреччина, Неаполь. Французькі армії в Італії і Швейцарії в 1799 зазнали поразок від Суворова. Директорія сиділа без грошей, без авторитету і без перспективи.
Італійська кампанія Бонапарта (1796—1797)
У березні 1796 Директорія, бажаючи сплавити геть подалі молодого амбітного генерала, призначила 26-річного Наполеона Бонапарта командувачем Італійської армії — обірваної, голодної, без чобіт, 38 тисяч людей проти 80 тисяч австрійців і п'ємонтців. Перша промова Бонапарта до них стала легендою: «Солдати, ви голодні і голі. Я поведу вас у найродючіші долини світу — Італія перед вами».
За 12 місяців Бонапарт здобув 18 перемог: Монтенотте, Лоді, Кастільоне, Арколе, Ріволі. Він дозволяв солдатам грабувати, але платив їм золотом — щось, чого вони не бачили роками. У жовтні 1797 за Кампоформійським миром Австрія віддала Франції Бельгію і Ломбардію, визнала Цизальпінську і Лігурійську республіки. До Франції рекою потекли витвори мистецтва: «Лаокоон», венеційські коні з собору Святого Марка, «Весілля у Кані» Веронезе. Бонапарт повернувся до Парижа національним героєм у віці 28 років і одразу почав думати про наступне.
Єгипетська кампанія (1798—1799)
Британію не можна було перемогти прямо — у Ла-Маншу панувала їхня флотилія. Бонапарт запропонував удар по Британії крізь Єгипет: захопити Ніл, перерізати шлях до Індії, зробити Францію спадкоємицею стародавніх фараонів. У травні 1798 з Тулона вийшов флот: 38 тисяч солдатів, 13 лінкорів, плюс 167 учених і інженерів — астрономів, ботаніків, художників, лінгвістів. Бонапарт хотів не просто завоювати, а описати Єгипет.
21 липня 1798 під пірамідами він розбив мамлюків («Солдати! Сорок століть дивляться на вас!»). Та через десять днів британський адмірал Гораціо Нельсон у битві при Абукірі знищив французький флот — армія опинилася в пастці. Кампанія перетворилася на катастрофу: чума у Яффі, відступ із Сирії, голод. Зате учений Бонапарта Жан-Франсуа Шампольйон через двадцять років розшифрував Розетський камінь, знайдений у 1799-му саперами під Розеттою — і таким чином відкрив людству давній Єгипет. У серпні 1799 Бонапарт таємно покинув свою армію і повернувся до Франції — без перемоги, але і без поразки в очах публіки. Газети писали про піраміди, не про чуму.
Переворот 18 брюмера (9 листопада 1799)
До листопада 1799 Директорія була бранцем власної конституції: жоден її захід не міг пройти Раду п'ятисот, а кожен директор підозрював інших. Еммануель-Жозеф Сієс — той самий абат, що в 1789 написав знаменитий памфлет «Що таке третій стан?» — задумав державний переворот. Йому потрібен був тільки «меч» — генерал з армією, що зробить брудну роботу. Він обрав Бонапарта, повернутого з Єгипту 16 жовтня 1799 і вже знову в Парижі.
9 листопада 1799 — 18 брюмера Року VIII. Раду старійшин, посилаючись на якобінську змову, перевезли до Сен-Клу під Парижем. Наступного дня, 19 брюмера, Бонапарт увійшов до Ради п'ятисот — і там його ледь не закололи кинджалами під крик «поза законом!». Його брат Люсьєн Бонапарт, голова Ради, не дав поставити на голосування пропозицію оголосити Наполеона поза законом. Він вибіг до гренадерів і присягнув їм мечем у груди свого брата, що Наполеон не тиран. Гренадери увійшли у зал з багнетами навперейми; депутати вистрибували у вікна. До вечора склали новий уряд — тимчасове Консульство з трьох осіб, серед яких Бонапарт був Першим. Революція закінчилася. Залишалося оформити нову конституцію — і це було лише питанням часу.
Революція як культурний розрив
Велика французька революція — це не лише політика, а й тотальна перебудова повсякденного життя, яку модерна доба досі донашує. Гільйотина, винайдена доктором Жозефом-Іньясом Гільйотеном з гуманних міркувань (одне швидке падіння леза замість сокири, яку треба було повторювати по три-чотири рази), стала символом самої революції. «Марсельєзу», написану капітаном Руже де Лілем за одну ніч у Страсбурзі у квітні 1792, привезли до Парижа марсельські федерати — і вона залишилася національним гімном Франції. Республіканський календар (1793—1805) розпочав літочислення з 22 вересня 1792 і дав місяцям нові поетичні назви — Жерміналь («проростання»), Флореаль («цвітіння»), Термідор («спека»); тиждень мав 10 днів, що швидко виявилося незручним.
1795 року Конвент запровадив метричну систему: метр визначили як одну десятимільйонну частину чверті паризького меридіана. Сьогодні нею користуються 95% людства. Десакралізація релігії: спершу Культ Розуму (1793), коли в соборі Паризької Богоматері акторка зображала Богиню Розуму у фрігійському ковпаку, потім — більш помірний Культ Верховної істоти Робесп'єра (1794). Жінкам вперше дали право на розлучення (1792), скасоване Наполеоном у 1804; Олімпія де Гуж у 1791 написала «Декларацію прав жінки і громадянки» — і за це через два роки була гільйотинована. Сама фрігійська червона шапка, яку носили звільнені раби у Стародавньому Римі, стала символом республіки і досі стоїть на голові Маріанни — алегорії Франції.
Чому це важливо досі
Велика французька революція винайшла сучасний світ — і одночасно його прокляття. Декларація прав людини і громадянина 1789 року — прямий предок Загальної декларації прав людини ООН 1948 року: ті самі формулювання про природні права, рівність перед законом, свободу слова. Гасло «Свобода, Рівність, Братерство» досі стоїть на флагштоку французької республіки і викарбуване на її монетах. Сучасні поняття «лівиця» і «правиця» з'явилися у залі Конвенту 1792 року: радикали сиділи зліва від трибуни, помірковані — справа.
Революція стала зразком — і запалом — для всіх наступних: 1830 у Франції, 1848 по всій Європі («Весна народів»), 1871 Паризька Комуна, російські революції 1905 і 1917, революції в Латинській Америці і деколонізація Африки. Маркс читав Робесп'єра; Ленін наслідував комітет громадського порятунку; Сталін цитував Сен-Жюста. Але разом з ідеалами свободи Революція передала світові і модель революційного терору: ідею, що в ім'я найвищого добра можна без суду стратити будь-кого, кого назвуть ворогом народу. ХХ століття буде писати цей сценарій ще не раз — у Москві 1937-го, у Камбоджі 1975-го, у Пекіні 1966-го. Свобода і гільйотина народилися у Франції одночасно, і ми все ще не навчилися мати першу без другої.