Триста сімдесят вісім років — від покликання варяга Рюрика до Новгорода 862 року до падіння Києва під ударом монголів 6 грудня 1240-го — на просторі від Балтики до Чорного моря існувала перша східнослов\'янська держава. Київська Русь народилася на шляху з варяг у греки, прийняла християнство з Константинополя 988 року, дала Європі династичні шлюби з Францією, Угорщиною і Норвегією — і розпалася на півтора десятки князівств, перш ніж її дотла знищили Батиєві орди. На її руїнах виросли і Україна, і Білорусь, і Росія — і досі сперечаються, хто її законний спадкоємець.
Шлях із варяг у греки
Київську Русь народила велика річкова дорога, що з\'єднувала Балтійське море з Чорним. Зі скандинавської Бірки купці підіймалися до Ладоги, Ільменя і Новгорода, далі волоками до Західної Двіни і Дніпра — і Дніпром, повз пороги, до візантійського Константинополя, який слов\'яни називали Царгородом.
Дніпро був хребтом усієї цивілізації Русі: на ньому стояли Любеч, Чернігів, Київ, Канів, Переяслав. По ньому йшли хутра, мед, віск, віск, раби — на південь; шовк, прянощі, зброя, ікони, вино — на північ. Хто тримав дніпровські переправи, той тримав Русь.

862: покликання Рюрика
«Повість временних літ», складена ченцем Нестором близько 1113 року, оповідає, що в 862 році племена ільменських словен, кривичів, чуді та мері, втомлені міжусобицями, відправили послів за море до варягів-русі: «Земля наша велика й багата, а порядку в ній немає. Прийдіть княжити і володіти нами». На заклик відгукнулися три брати — Рюрик, Синеус і Трувор. Старший сів у Новгороді.
Тим часом Дніпром на південь, до Києва, спустилися двоє Рюрикових бояр — Аскольд і Дір. Вони визволили полян з-під влади хозарів і утвердилися в Києві як перші князі русі на Дніпрі. Так на півночі і на півдні Східної Європи в один і той самий час народилися два центри однієї майбутньої держави.
860: Аскольдів похід на Царгород
18 червня 860 року, коли імператор Михаїл III воював у Малій Азії проти арабів, перед стінами Константинополя несподівано з\'явилися дві сотні слов\'янських лодій. Це був перший відомий європейській історії похід Русі. Місто з мільйонним населенням ховалося від невідомого ворога; патріарх Фотій у проповіді назвав їх «народом темним і незначним, але тепер прославленим, народом непочесним, але тепер уславленим».
За літописом, Аскольд узяв з Царгорода багатий викуп і повернувся до Києва переможцем. З того часу Русь увійшла у світову історію: Візантія мусила рахуватися з новою силою на півночі. Дослідники досі сперечаються, чи був той Аскольд тотожний з Аскольдом «Повісті», — але похід 860 року безсумнівний: про нього пишуть і грецькі хроніки, і самі візантійські очевидці.
882: Олег бере Київ
Після смерті Рюрика у 879 році регентом при його малолітньому синові Ігорі став родич Олег — у літописах прозваний Віщим. У 882 році Олег з дружиною спустився Дніпром, виманив Аскольда і Діра з Києва хитрістю — нібито купці пливуть до греків — і вбив обох на березі. Кияни прийняли нову владу без бою.
Літопис вкладає в уста Олега слова, що стали гаслом тисячоліття: «Хай буде Київ матір\'ю городам руським». Так у 882-му об\'єдналися Новгород і Київ, північ і південь, варязький елемент і слов\'янський — і народилася Київська Русь як єдина держава зі столицею над Дніпром. До 1240 року Київ носитиме титул великокняжого міста.
907: щит на воротях Царгорода
У 907 році Олег зібрав велике військо — за літописом, дві тисячі лодій по сорок мужів у кожній — і вирушив під Царгород. Греки замкнули вхід у Босфор ланцюгом, але Олег наказав поставити лодії на котки і провів флот суходолом — «по сухому як по морю». Імператор Леон VI вислав послів з мирною пропозицією: викуп і вигідні торгові пільги.
На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротях Царгорода. Договір 907-го (доповнений угодою 911 року) дав руським купцям право безмитної торгівлі у Константинополі, утримання за рахунок імперії і вільний вхід у місто. Це був перший міжнародний договір Русі з великою державою — і початок дипломатичної історії слов\'янської Європи.
Ігор і Ольга: договори і війна з древлянами
Після смерті Олега близько 912 року на київський престол сів його вихованець Ігор Рюрикович (912—945). Він двічі ходив на Царгород — у 941-му греки спалили його флот «грецьким вогнем», у 944-му уклали новий договір. Ігор узяв за дружину варяжку Ольгу зі Пскова, що стане однією з найвидатніших постатей раннього середньовіччя.
Восени 945 року Ігор пішов збирати данину з древлян удруге — повертатися малою дружиною у землю, щойно з якої взяв полюддя. Древлянський князь Мал вирішив, що князь став хижим, як вовк, і вбив Ігоря під Іскоростенем — за переказом, прив\'язавши до двох пригнутих дерев і розірвавши надвоє. Ольга, тридцятилітня вдова з малолітнім сином Святославом на руках, узяла владу.
Помста і хрещення Ольги (945—957)
Помста Ольги древлянам стала одним з найкривавіших переказів літопису. Перших послів вона наказала закопати живцем, других — спалити в лазні, на тризні над могилою Ігоря на третіх напала зі своєю дружиною. Нарешті в 946 році взяла Іскоростень: попросила з кожного двору по три голуби й три горобці — й, прив\'язавши їм до лап жар, спалила місто разом з мешканцями.
Утвердивши владу, Ольга провела першу податкову реформу Русі: ввела «погости» — стаціонарні пункти збору данини й «уроки» — фіксовані ставки. У 957 році вона особисто прибула до Константинополя і прийняла хрещення з рук патріарха Полієвкта; хрещений батько — імператор Костянтин VII Багрянородний. Сину Святославу мати християнства не передала: він залишався язичником і воїном.

Святослав Хоробрий (945—972)
Святослав Ігорович — найвоєнніший з князів Київської Русі, степовий лицар без обладунку, що жив, як його дружина: спав на сирому потнику, їв на грилі шмат конятини. Літописець записав його гасло: «Іду на ви» — попередження ворогові перед нападом. У 965 році він пішов на Хозарський каганат, ущент розгромив його у битві біля Саркела і назавжди прибрав з Русі цього могутнього сусіда.
Потім — Балкани. У 968-му Святослав узяв болгарську столицю Преслав, оголосив про намір перенести туди столицю своєї держави. Візантія зрозуміла загрозу: у 971 році імператор Іоанн Цимісхій оточив Святослава у Доростолі. Святослав уклав мир і відступив. На дніпрових порогах весною 972-го на нього з засідки напав печенізький хан Куря, відрубав голову і зробив з черепа князя ритуальну чашу.

Володимир: вибір віри (980—988)
Молодший син Святослава від ключниці Малуші Володимир сів на київському престолі у 980 році, перемігши у братовбивчій війні старших Ярополка і Олега. Перші роки правив як язичник: поставив на Старокиївській горі ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, приносив людські жертви. Але імперія не може триматися на стрілах і кров\'яних обрядах — потрібна одна віра.
За літописом, у 986 році до Києва прийшли посли від магометан, юдеїв-хозар, римських католиків і греків-візантійців. Володимир випитав і відправив своїх послів подивитися на чужі обряди. Послам сподобалося лише у Святій Софії константинопольській: «Не знали ми, чи на небі стоїмо, чи на землі». У 988 році Володимир хрестився сам у грецькому Херсонесі (нині Севастополь) і повернув його Візантії як весільний дар за принцесу Анну.

Хрещення Русі і об\'єднання земель
Повернувшись з Херсонеса, Володимир наказав скинути ідолів у Дніпро: Перуна спустили з Гори, прив\'язали до коня й поволокли до ріки. Кияни мусили зайти у воду й охреститися — той самий обряд масового хрещення повторили потім у Новгороді, Чернігові, Переяславі. Так у 988—989 роках почалося тисячолітнє християнство Русі.
Володимир посадив дванадцятьох своїх синів намісниками у дванадцять головних міст — від Новгорода до Тмутаракані, від Полоцька до Володимира-Волинського. Уперше Русь стала централізованою державою від Балтики до Чорного моря, з єдиною династією, єдиною вірою і єдиним торговим простором. Сучасники називали Володимира «Красне Сонечко»; церква канонізувала його як рівноапостольного.
Десятинна церква 996 року
У 996 році на Старокиївській горі — там, де ще недавно стояли язичницькі ідоли, — Володимир освятив Десятинну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Її будували грецькі майстри з Константинополя; князь призначив на її утримання десяту частину всіх своїх прибутків — звідси й назва. Це був перший кам\'яний храм Київської Русі.
Разом з церквою Володимир привіз з Херсонеса ікони, мощі святого Климента, перших грецьких священиків і книги слов\'янською мовою — кирилицею, переведеною Кирилом і Мефодієм у IX столітті. Так розпочалася письмова культура Русі: уже за два покоління Ярослав Мудрий збере у Києві бібліотеку, а ще через століття Нестор сяде писати «Повість временних літ».

Святополк Окаянний: убивство Бориса і Гліба (1015)
15 липня 1015 року Володимир помер у своєму заміському палаці у Берестові. Київ захопив його старший небіж Святополк, посаджений на полоцький престол ще батьком, але невдоволений малою долею. Щоб закріпитися, він наслав убивць на двох молодших братів — Бориса, князя ростовського, і Гліба, князя муромського. Обидва, попереджені, відмовилися підіймати меча на брата і прийняли смерть зі смиренням.
Борис був заколотий у наметі під час молитви на річці Альті, Гліб зарізаний власним кухарем біля Смоленська. Літопис назвав Святополка «Окаянним» — за прізвиськом Каїна. Борис і Гліб стали першими руськими святими, канонізованими ще за життя сучасників; їх ушановували як заступників княжого роду й мучеників братолюбства. Молодший брат Ярослав, князь новгородський, виступив з армією проти Святополка.
1019: Ярослав стає одноосібним князем
Чотири роки тривала війна. Святополк двічі втрачав і двічі повертав Київ із польською допомогою тестя свого Болеслава Хороброго. Вирішальна битва відбулася на тій самій Альті, де загинув Борис: у 1019 році Ярослав ущент розгромив армію Святополка. Окаянний утік на захід і помер десь у «пустелі чеській», як пише літопис, «дух смердючий від могили його ішов».
Ярослав сів на київський престол у 1019 році і правив до 1054-го — тридцять п\'ять років, що стали золотим віком Київської Русі. У молодості він був кульгавий, через що дістав прізвисько «Хромець», але цей фізичний дефект сучасники компенсували іншим прізвиськом — «Мудрий». Чотири доньки, шість синів, бібліотека, собор, кодекс законів — і дипломатичні зв\'язки з усією Європою.
Софія Київська 1037 і «Руська Правда»
У 1037 році на місці своєї перемоги над печенігами під Києвом Ярослав заклав Софійський собор — велетенський тринадцятикупольний храм за зразком константинопольської Святої Софії. Грецькі майстри прикрасили його мозаїками й фресками, серед яких знаменита Оранта — Богоматір з піднесеними руками. Тоді ж у Києві з\'явився перший Митрополит — і Софія стала головним собором усієї Русі.
Близько 1036 року Ярослав уклав «Руську Правду» — перший писаний звід законів східних слов\'ян. Її коротка редакція захищала життя і майно вільної людини: за вбивство — кровна помста або 40 гривень виру; за крадіжку — штраф; за побиття обличчя — 12 гривень. Це був європейський за духом кодекс, рівня «Lex Salica» франків чи «Lex Visigothorum» вестготів. Русь стала правовою державою.

Іларіон: «Слово про Закон і Благодать» (1051)
У 1051 році Ярослав уперше в історії посадив на київську митрополію не присланого з Царгорода грека, а власного русина — пресвітера Іларіона з княжого села Берестова. Це був прямий виклик Константинополю, що вважав Русь своєю канонічною областю. Іларіон керував руською церквою лише кілька років, але встиг написати свій безсмертний твір.
«Слово про Закон і Благодать», виголошене у Софії Київській близько 1050 року, — перша руська богословська й політична праця. Іларіон ставив Володимира поруч з рівноапостольним Костянтином, Русь — поруч з Візантією, благодать християнства — вище за старозавітний закон. Це була програма духовної самостійності Русі — і початок руської літератури як такої, що утвердилася у власних формах.

Династичні шлюби Ярослава
Ярослав Мудрий зробив Київ центром європейської династичної дипломатії. Своїх чотирьох дочок він видав за королів: Анну — за Генріха I Французького у 1051-му (вона стала королевою Франції, регентшею при синові Філіппі I, її підпис кирилицею «АНА РИНА» збережено на хартіях Сен-Дені); Анастасію — за Андрія I Угорського; Єлизавету — за Гаральда III Норвезького, легендарного героя саг.
Сини Ярослава одружилися не менш солідно: Ізяслав — з польською принцесою, Святослав — з онукою імператора Священної Римської імперії Генріха II, Всеволод — з візантійською принцесою з роду Мономахів. Так один київський дім поріднився з усіма провідними династіями Європи свого часу — від Парижа до Саксонії, від Норвегії до Константинополя. Це була вершина міжнародного престижу Київської Русі.

Заповіт Ярослава 1054 року
У лютому 1054 року сімдесятишестирічний Ярослав помер у своєму палаці. Перед смертю він зібрав синів і виголосив заповіт, що мав визначити долю Русі на наступні півтора століття: «Якщо будете в любові поміж собою, Бог буде у вас… Якщо ж будете в ненависті жити… погубите землю отців і дідів своїх». Старшому Ізяславу він залишив Київ як великого князя, інших розставив за старшинством по головних столах.
Ярославова система лествичного права — «по сходах» — була геніальною теорією і катастрофічною практикою. За нею після смерті старшого брата престол переходив наступному за віком, а не синові. Кожен князь мав пройти всі сходинки, від найдальшого Тмутараканя до Києва. На папері — справедливо. У житті — джерело кровної міжусобної війни на півтораста років.
Тріумвірат Ярославичів і битва на Альті 1068
Перші чотирнадцять років після смерті Ярослава три його старші сини — Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський — правили Руссю злагоджено. Цей тріумвірат Ярославичів розширив «Руську Правду», заснував перші монастирі, зокрема Києво-Печерську лавру у 1051 році, де подвизалися Антоній і Феодосій.
Усе скінчилося 1068 року: на південь Русі з-за Дону рушили половці — нові тюркомовні кочовики, що замінили розбитих печенігів. У вересні Ярославичі зустріли половців на тій самій Альті — і зазнали розгромної поразки. Ізяслав утік до Києва, відмовився роздати кияном зброю — і кияни його прогнали, вперше в історії Русі влаштувавши міське повстання проти князя. Половецька загроза стане відтепер постійною — на 175 років.
Любецький з\'їзд 1097 року
До кінця XI століття чвари серед онуків і правнуків Ярослава перетворили Русь на пожежу: князі ходили один на одного зі своїми, а потім і з половецькими дружинами, спалюючи міста і вбиваючи мирне населення. Старійшини скликали загальний з\'їзд князів у Любечі восени 1097 року. Сюди з\'їхалися Святополк Київський, Володимир Мономах, Олег і Давид Святославичі та інші.
З\'їзд ухвалив принципову формулу, що фактично зруйнувала державу: «Кожен хай тримає отчину свою». Більше не було спільної Русі — натомість виникла Русь отчинна, де кожен князь успадковував батькове володіння від батька до сина. Це була формальна феодальна роздробленість: Київ залишався номінальною столицею, але реальної влади над землями вже не мав. Через двадцять років Володимир Мономах встигне востаннє об\'єднати Русь — і вона остаточно розпадеться.

Володимир Мономах: останній об\'єднувач (1113—1125)
У квітні 1113 року в Києві помер Святополк, і місто вибухнуло повстанням проти лихварів: купці і ремісники грабували єврейські і боярські двори. Київська рада старійшин послала послів до переяславського князя Володимира Мономаха — внука Ярослава по батькові і онука візантійського імператора Костянтина IX по матері Анні. Мономах прийшов і за дванадцять років правління (1113—1125) останнім об\'єднав Русь.
Він написав «Повчання дітям» — особистий заповіт, що став одним з найвідоміших творів давньоруської літератури. У ньому князь радив синові: вставати рано, не лінуватися, читати книги, не пиячити, не кривдити вдів і сиріт, дотримуватися слова. Зробив 83 походи, особисто бився з 19 половцями, пережив братів і племінників. Після його смерті в травні 1125-го Русь уже ніколи не стане єдиною.
1147: Юрій Долгорукий засновує Москву
Молодший син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий (близько 1090—1157) дістав від батька північно-східну окраїну Русі — Ростово-Суздальське князівство. Земля там була не дніпрова, а лісова, малозаселена, — але саме у цьому глухому куті виростала майбутня сила. У 1147 році в літопис уперше потрапив запис про невелике поселення: Юрій запросив свого союзника Святослава Ольговича Чернігівського «прийди до мене, брате, у Москов».
Прізвисько «Долгорукий» Юрій дістав за постійні походи на південь — він тягнувся рукою до Києва. Двічі займав золотий стіл (у 1149-му і в 1155-му), помер у Києві у 1157 році, отруєний боярами на бенкеті. Поховали його в Берестовому, поряд з могилою Ярослава Мудрого. Москва на той час — лише сторожове село на Москва-ріці.
1169: розгром Києва Андрієм Боголюбським
Старший син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (близько 1111—1174) перший з північно-східних князів зрозумів: Київ більше не центр світу. У 1155-му він самовільно покинув батькові надану Вишгород і повернувся у свою Володимиро-Суздальську землю. Узяв із собою чудотворну Вишгородську ікону Богоматері, що стала знаменитою Володимирською Богоматір\'ю — і збудував у Володимирі-на-Клязьмі Успенський собор, що мав перевершити Софію Київську.
У березні 1169 року об\'єднана армія дванадцятьох північних князів під номінальним керівництвом сина Андрія здобула штурмом Київ — уперше з 1015 року. Місто три дні віддавалося на грабунок: палили церкви, вбивали жителів, тисячами гнали в полон. Андрій Боголюбський не сів сам у Києві — він наказав посадити там свого молодшого брата, а сам залишився у Володимирі. Київ перестав бути столицею.
1199: піднесення Галицько-Волинського князівства
Поки північний схід підіймався під Володимиром-Суздальським, на південному заході Русі виростала своя нова сила — Галицько-Волинська земля. У Галичі правили Ростиславичі, у Володимирі-Волинському — Мстиславичі. У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович (близько 1152—1205) скористався смертю останнього галицького Ростиславича і об\'єднав обидві землі під своєю рукою.
Так постала Галицько-Волинська держава — найбільший після Києва центр Русі, з столицею у Галичі, потім у Холмі і Львові. Роман зміцнив боярську опозицію, вів переможні війни з польськими князями і литовцями, мав претензії на Київ. Галицько-Волинський літописець назвав його «самодержцем усієї Русі». На півстоліття ця земля стане головним спадкоємцем київської традиції — і саме вона, а не Володимир-Суздальський, винесе на собі тягар першого монгольського нашестя на південь.
«Слово о полку Ігоревім» (1185)
Весною 1185 року новгород-сіверський князь Ігор Святославович, не порадившись з іншими князями, рушив малою дружиною у Половецький степ. Його похід закінчився катастрофою: у битві на Каялі половці оточили і розбили руське військо, самого Ігоря взяли в полон. Це була звичайна неуспішна виправа доби феодальних чвар — одна з десятків.
Але невідомий поет з кола князя зробив з неї найзнаменитіший твір давньоруської літератури. «Слово о полку Ігоревім» — поетична оповідь, що змішує плач за полеглими, докір князям-братам, які не йдуть на поміч, і знаменитий «Плач Ярославни» з мурів Путивля. Текст знайшли наприкінці XVIII століття у Спасо-Ярославському монастирі; оригінал згорів у Москві 1812 року. Споришники досі сперечаються про автентичність — але «Слово» давно стало культурним каноном усіх трьох східнослов\'янських народів.

31 травня 1223: битва на Калці
Уперше Русь почула про монголів у 1222 році: половецький хан Котян прибіг у Галич до зятя свого Мстислава Удалого і кричав, що «прийшов невідомий ворог, який нищить усе на своєму шляху». Це були передові тумени Чингісхана — Джебе і Субедей, що йшли через Кавказ розвідувальним рейдом. Південні князі — Мстислав Київський, Мстислав Удалий Галицький, Данило Романович Волинський, Мстислав Чернігівський — погодилися виступити разом з половцями.
31 травня 1223 року на річці Калці у приазовському степу руські і половецькі полки зустрілися з монгольським військом. Союзники не знайшли єдиного командування, виступили розрізнено і зазнали цілковитої поразки. Загинуло шестеро князів, серед них Мстислав Київський; з рядових бійців повернувся один з десятьох. Монголи поклали полонених князів під дошки, на яких бенкетували, і живцем задушили. Потім повернули назад у степ — попередження було лише початком.

1237—1238: нашестя Батия на північний схід
Через п\'ятнадцять років по Калці, у грудні 1237 року, на північно-східну Русь рушив онук Чингісхана Батий з 150-тисячною армією. 21 грудня впала Рязань після п\'ятиденної облоги — місто було спалене, всі мешканці повбиті. У січні 1238-го монголи розгромили об\'єднану рать рязанських і володимирських князів під Коломною; у лютому впав сам стольний Володимир-на-Клязьмі.
На березі річки Сіті 4 березня 1238-го загинула армія великого князя Юрія Всеволодовича; сам князь поклав голову на полі бою. До початку літа Батий розорив 14 міст північно-східної Русі, дійшов до Торжка, ще трохи — і взяв би Новгород, але весняна відлига зупинила монгольську кінноту. Орди відступили у степ. Це був лише перший етап західного походу Батия — попереду залишалася ще не зруйнована південна Русь.
6 грудня 1240: падіння Києва
Восени 1240 року Батий підступив до Києва. Великий князь Михаїл Чернігівський утік у Угорщину, оборону міста очолив воєвода галицького князя Данила — Дмитро. За літописом, скрипіння возів, ревіння верблюдів і іржання коней монгольського війська було таке, що в місті «не було чути голосу одного від одного». На штурм Батий кинув стінобитну техніку — облогові вежі і тарани.
6 грудня 1240 року монголи зламали Лядські ворота. Кияни бились до останнього, відступаючи від стіни до стіни, нарешті зачинилися у Десятинній церкві Володимира. Стіни храму, перевантажені людьми і скарбами, не витримали — і обвалилися на захисників. Поранений Дмитро потрапив у полон. Хан, дізнавшись про мужність воєводи, дарував йому життя. Київ був спалений дотла. З сорока тисяч жителів дочекалися ранку лише дві сотні. Стародавня столиця Русі перестала існувати.

1253: Данило Галицький приймає корону від Папи
Король Галицько-Волинської держави Данило Романович (близько 1201—1264), син знаменитого Романа Мстиславовича, пережив усе — батьківську смерть, вигнання, повернення, війни з боярами, поляками, угорцями, литовцями. У 1245-му він розгромив під Ярославом коаліцію угорських військ, а потім присягнув Батию у Сараї — інакше Орда зрівняла б з землею і Галичину, і Волинь.
У 1253 році папський легат Опізо прибув у Дорогичин і коронував Данила королем Русі — за обіцянку об\'єднання церков і організації хрестового походу проти татар. Папа Іннокентій IV відлучив від церкви Олександра Невського, що відмовився від такої корони. Данило коронувався, але західний хрестовий похід так і не прийшов. Ще одинадцять років він боровся, як умів — і помер у 1264-му. Галицько-Волинська держава пережила Київську Русь на сто років і стала головним південноруським спадкоємцем її традиції.
Спадщина Русі: суперечка трьох народів
Київська Русь залишила Східній Європі тисячолітню спадщину: кирилицю, що нею пишуть від Адріатики до Камчатки; Софію Київську, що збереглася до наших днів; «Повість временних літ», яку читали і московські царі, і галицькі літописці; правовий кодекс «Руської Правди», що лежить в основі і литовського, і московського, і козацького права. Без хрещення 988 року не було б ні Лаври, ні Києво-Могилянської академії, ні Шевченка з Гоголем.
Хто законний спадкоємець Русі — питання гаряче й політичне. Класик української історіографії Михайло Грушевський у праці «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов\'янства» (1904) запропонував лінію спадковості Русь — Галицько-Волинська держава — Литовсько-Руська держава — Гетьманщина — модерна Україна, ставлячи Україну прямою спадкоємицею Києва. Російська імперська і пізніша радянська традиція, навпаки, виводила від Русі винятково Москву через Володимир-Суздальський. Білоруська школа підкреслює полоцьку і литовську лінії. Сучасна академічна думка визнає спільну спадщину трьох східнослов\'янських народів — і саме Україна, на території якої стояла столиця Русі, успадкувала від неї географію, культурну сітку міст і назву «русини», з якої виросла назва «українці».