| Чотири «свої» літери | Ґ, Є, І, Ї — характерно українські знаки. Ї взагалі унікальна серед усіх кириличних абеток: лише в українській вона є самостійною літерою, що позначає поєднання двох звуків [йі]. |
| Заборона літери Ґ | У 1933 році радянська влада вилучила Ґ з абетки в межах кампанії з «уніфікації» правопису. Літеру повернули лише в 1990 році, у редакції правопису часів пізньої перебудови. |
| Г vs Ґ | Г — дзвінкий придиховий звук [ɦ], як в українському «гора» (близько до англ. «h» у «hello», але дзвінке). Ґ — твердий проривний [ɡ], як в українському «ґанок» чи англ. «g» у «get». В інших слов'янських мовах ці звуки переважно злиті в один. |
| Унікальна Ї | Літера Ї — єдина в усіх кириличних абетках, що позначає поєднання двох звуків [йі]. Вживається на початку слова чи після голосної: «Україна», «Київ», «її», «їжак», «їсти». |
| И — особливий звук | Українське И вимовляється як середній звук між [і] та [е] (МФА [ɪ]), близько до англійського «i» в слові «sit». Це окремий звук, не варіант «і» — для чистого [і] в українській існує окрема літера І. |
| М'який знак (Ь) | Не позначає окремого звуку — лише пом'якшує попередній приголосний: «сіль», «день», «учитель». В абетці посідає 31 місце, але як «літера-помічник» рахується нарівні з рештою. |
| Апостроф | Апостроф (') — не літера, але активно вживається: розділяє твердий приголосний від йотованої голосної, щоб та не пом'якшувала його: «п'ять», «м'ясо», «з'їзд», «об'єкт». До 1990-х у радянських виданнях апостроф часто замінювали на твердий знак — це теж було наслідком офіційних правописних обмежень тих часів. |
| Походження | Українська абетка — пряма спадкоємиця кирилиці, створеної в IX столітті учнями святих Кирила і Мефодія для перекладів богослужбових книг. Первісна кирилиця мала понад 40 літер; зайві (як Ѣ «ять», Ѫ «юс», Ы «єри») випали поступово, останні — у правописних реформах ХІХ–ХХ століть. |
| Перехід на «нові» назви | До XIX століття літери звалися старослов'янськими іменами: «азъ», «букы», «вѣдѣ», «глаголь»… Сучасні короткі «а, бе, ве, ге» поширилися в XIX столітті в межах загального руху за наближення письма до живої мови. Сьогоднішні офіційні назви закріпив правопис 1928 року. |
| Йотовані: Є, Ї, Ю, Я | Це чотири літери, кожна з яких на письмі замінює пару «й + голосна»: Є = й+е, Ї = й+і, Ю = й+у, Я = й+а. Така економія позначень характерна саме для слов'янських кириличних абеток. |
| Й — і коротке | Традиційна давня назва — «йот»; шкільна — «і коротке». Тривалий час Й вважали варіантом І, не окремою літерою; як самостійний знак закріпилася лише в XIX столітті. |
| Щ — одна літера, два звуки | Щ позначає сполучення двох звуків [шч] — не один пом'якшений шиплячий, як можна було б подумати. Тому «щука» вимовляється як [шчука], «борщ» — [боршч], «вищий» — [вишчий]. |