Двісті двадцять три роки — від заснування першої фортеці на острові Хортиця у 1552 році до маніфесту імператриці Катерини ІІ 3 серпня 1775-го — на дніпровських порогах існувала чи не найдивовижніша політична спільнота ранньомодерної Європи: козацька республіка з виборним кошовим отаманом, чорною радою, власним флотом «чайок» і власним кодексом честі. Запоріжжя одночасно билося з Кримом, з Туреччиною, з Польщею, з Москвою — і одночасно слугувало кожному з цих сусідів за наймане військо. Звідси вийшов Богдан Хмельницький, тут гартувалися Сагайдачний, Сірко, Мазепа і Калнишевський. Сьогодні Січ — наріжний камінь української національної міфології: образ вільної людини, яка волю ставить вище за життя.
Дике Поле: звідки взялися козаки
До середини XV століття степи між Дніпром і Доном залишалися Диким Полем — нічийною землею між осілими князівствами Литви та Польщі і кочовиками Кримського ханства, що відкололося від Золотої Орди близько 1441 року. Кожне літо татарські загони ходили в ясир — на людський полон у Україну і Польщу; у XVI столітті в кримському і турецькому рабстві перебувало щороку до 20 тисяч українців. Османська Каффа в Криму була найбільшим ринком невільників Європи.
На цій смузі небезпеки і свободи склався особливий тип людини — козак (тюркською — «вільна людина», «розбійник на коні»). Це були втікачі з литовських і польських маєтків, дрібна шляхта, селяни, що не змирилися з кріпосницьким ярмом, дезертири, християнізовані татари, авантюристи всіх мастей. До середини XVI століття вони об\'єднувалися в стихійні ватаги під виборними отаманами і кочували по степу, рибалили, полювали, нападали на татарські улуси. Не вистачало одного — постійної укріпленої бази.
Хортиця 1552: Вишневецький засновує першу Січ
Цією базою стала Хортиця — найбільший острів Дніпра, нижче дніпровських порогів. У 1552 році князь Дмитро Вишневецький на прізвисько «Байда» — нащадок Гедиміновичів, бунтівний волинський магнат, що зробив козацький спосіб життя своєю державною ідеєю — зібрав на Хортиці залогу і збудував перший дерев\'яний городок із валами і вежами. Це і була перша Запорозька Січ: «за порогами», тобто на південь від дніпровських порогів, у природній фортеці серед протоків.
Вишневецький мислив масштабно: він хотів зробити Запоріжжя плацдармом для коаліційного християнського походу на Крим і Стамбул. Шукав союзу з Литвою, з Польщею, навіть з Іваном Грозним; у 1556—1561 роках чотири рази ходив із козаками на Перекоп, спалив татарські фортеці. Але ані Сигізмунд II Август, ані московський цар не наважилися розгорнути велику війну з османами. Хортицький городок татари зруйнували в 1557 році, але ідея вже жила: за наступні два століття Січ змінить вісім своїх місць — Томаківка, Базавлук, Микитин Ріг, Чортомлик, Олешки, Кам\'янка, Підпільнянська — але форма залишиться однією і тією ж.
Каффа 1556: морські походи і «чайки»
Запорожці дуже швидко перетворилися на грізну морську силу. Їхній бойовий корабель — «чайка» — був довбаним з одного дубового стовбура човном, обшитим зверху дошками і обплетеним очеретом для плавучості; до 18 метрів завдовжки, на 50—70 веслярів і одну невелику гармату. Чайка не боялася штормів, легко обходила турецькі галери і могла за лічені дні від Дніпра дістатися до Босфору. У 1556 році козаки разом з Вишневецьким уперше спалили Каффу — головний невільницький порт Криму, місто з населенням 80 тисяч.
Далі — як прорив греблі. Сінопе, Трапезунд, передмістя Стамбула, Варна, Ізмаїл — за наступне століття козацький флот чайок випалював турецьке узбережжя Чорного моря рік за роком. У 1606-му козаки взяли Варну, у 1614-му — Сінопе, у 1615-му стояли під самим Стамбулом і палили султанські палаци Єнікей і Стенья. Османи будували проти них спеціальну Босфорську ескадру; султани писали скарги в Варшаву і у Москву. Одне з найгучніших імен Європи XVII століття — це не Тамерлан і не Кромвель, а «Zaporoże», «запорожці».
Смерть Байди 1563: початок мартирології
Доля самого Дмитра Вишневецького склалася трагічно. У 1563-му він з невеликим загоном вирушив у молдавську авантюру — спробував посадити на молдавський престол свого ставленика. Зрадою його видали туркам; султан Сулейман Пишний наказав відвезти Байду до Стамбула. Там його, за одними джерелами, скинули зі стіни у стамбульську яму, де він трьома днями висів на гаку за ребро над морем і помер, проклинаючи Магомета. Османський хроніст пише: «цей гяур помирав довго, жодного разу не схиливши голови».
Так у козацькій культурі народився образ героя-страстотерпця — людини, що віддає життя за віру і за козацьку волю. У народних думах Байда стане першим у довгому ряду: за ним підуть Косинський, Наливайко, Сулима, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Калнишевський. «Гей, в Цариграді на риночку» — пісня про Байду — записана від кобзарів у XVII столітті і досі співається в Україні. Це і є момент, коли козацтво з військового стану перетворилося на культурну ідею.
Як влаштована козацька республіка
Січ — це не просто фортеця, а ціла держава у мініатюрі. На чолі стояв виборний кошовий отаман (kosh otaman) — обирався щороку, частіше переобирався, найгучніший міг просидіти три-чотири рази (Сірко — вісім). Поряд — суддя, писар, осавул. Усі важливі рішення (війна, мир, посольства, страти) приймалися загальною чорною радою, на якій кожен козак мав один голос. Хто кричав голосніше — той і перемагав; іноді ради переростали в бійки і навіть убивства.
Військо ділилося на 38 куренів — щось середнє між гуртожитком і ротою; куренем командував курінний отаман. Землі за межами самої Січі ділилися на паланки (palanka) — адміністративно-територіальні округи, кожен зі своїм полковником. На території Січі діяв жорсткий кодекс честі: безумовний пріоритет товаришу, заборона на кривду беззбройного, право поєдинку. Знаменита особливість — заборона жінкам заходити на територію Січі. За порушення цього правила (як і за крадіжку у товариша) карали смертю — закопували по шию у землю поряд із убитим або прив\'язували до гарматного дула. Це не було чернецтво: одружені козаки жили з родинами в зимівниках на паланках, а на саму Січ приїздили лише на час війни.
Повстання Косинського 1591—1593: перший великий зрив
Перші великі зіткнення Запоріжжя з Польщею почалися в 1590-ті роки. Польські магнати — Острозькі, Заславські, Жолкевські — захоплювали землі на Подніпров\'ї і обкладали козаків та селян повинностями. У 1591-му гетьман реєстровців Криштоф Косинський, шляхтич з Підляшшя, що перейшов на бік запорожців, повстав проти князів Острозьких — формально через захоплення наданих йому земель, насправді ж через назрілу масову незгоду з польським тиском.
Повстання охопило Київщину, Волинь і Поділля. Селяни масово вступали до козацького війська; здавалося, війна стане загальноукраїнською. У травні 1593-го Косинський був розгромлений Острозьким у битві під Пятками, а сам гинув за кілька днів у засідці під Черкасами — за однією версією, його вбили слуги черкаського старости Олександра Вишневецького. Косинський не переміг, але вперше показав: козацтво — це не просто прикордонна сторожа, це політична сила, з якою магнати муситимуть рахуватися. До кінця століття таких повстань буде сім.
Наливайко 1594—1596: страта у Варшаві
Наступна хвиля піднялася за два роки. Северин Наливайко — син ремісника з Гусятина, колишній сотник придворного війська князя Острозького — у 1594-му на чолі повсталих рушив із Запоріжжя проти татар, потім розгромив угорські гарнізони у Молдові, повертався з добиччю і за дорогою почав громити маєтки польської шляхти на Поділлі та Волині. Повстання Наливайка стало найбільшим до Хмельниччини: тисячі селян, реєстрових козаків і запорожців об\'єдналися під його стягом.
Польський коронний гетьман Станіслав Жолкевський у травні 1596 року оточив Наливайка під Солоницею на Полтавщині. Після двох тижнів облоги козацьке середовище розкололося — реєстрові видали Наливайка полякам в обмін на життя. Його разом із десятьма соратниками привезли до Варшави, де у квітні 1597 року прилюдно стратили: за легендою, посадили в розжарений мідний бик і живцем спалили; реальнішою є версія четвертування. Поляки думали, що залякали козацтво назавжди. Виявилося, що пам\'ять про Наливайка стала ще одним полум\'ям, що горітиме у козацькому серці п\'ятдесят років — аж до Хмельницького.
Сагайдачний: гетьман, що зробив Запоріжжя європейською силою
На початку XVII століття на чолі Запорозького Війська став, мабуть, найвидатніший його лідер до Хмельницького — Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570—1622). Дрібний шляхтич з Самбірщини, випускник Острозької академії, він кілька разів обирався гетьманом і кардинально перебудував Військо: запровадив дисципліну регулярної армії, реорганізував флот, налагодив постачання, склав із козаків полки європейського зразка. Саме він перетворив Запоріжжя з ватаги на повноцінне військо, з яким рахувалися монархи.
У 1616 році Сагайдачний здійснив свій найгучніший подвиг — узяття Каффи. Із 150 чайками і 4 тисячами козаків він прорвався в Чорне море, висадився під Каффою, штурмом взяв місто, спалив османські галери в порту і визволив близько 14 тисяч християн-невільників. Європа заговорила про нього як про «нового Тамерлана». Не менш важливо: Сагайдачний першим серйозно поставив питання захисту православ\'я в Речі Посполитій. Він записав усе Військо до Київського братства, відновив у 1620 році православну ієрархію (Київський митрополит Іов Борецький), фактично зробив Запоріжжя релігійною та культурною опорою українського православ\'я. Це і буде ідеологія наступного століття.
Хотинська війна 1621: козаки рятують Польщу
У 1621 році молодий і честолюбний султан Осман II рушив на Польщу 150-тисячну армію — формально як помсту за козацькі морські рейди, реально щоб включити Польщу до орбіти Османської імперії. Польща мала виставити проти нього не більше 35 тисяч жовнірів. Король Сигізмунд III Ваза знав, що без козаків — кінець. Послав до Сагайдачного посольство; у відповідь гетьман привів 40 тисяч запорожців на Дністер, до фортеці Хотин.
Битва тривала з кінця серпня до початку жовтня 1621 року. П\'ять штурмів турки кинули на польсько-козацький табір — і всі п\'ять відбили. Козацькі полки витримали основний удар; саме Сагайдачний у бою отримав отруєну стрілу в руку, від якої через рік помер. Османи втратили близько 80 тисяч убитими і пораненими; султан Осман II відступив у Стамбул і вже у травні 1622 року був задушений яничарами за провал кампанії. Польща врятувалася. Але Сагайдачний помер у Києві у квітні 1622-го; на похоронах учні Київського братства прочитали йому віршовану «Епітафію». Замість обіцяних привілеїв реєстровим козакам Сейм через два роки урізав реєстр з 20 тисяч до 6. Польща надто швидко забула, кому завдячує існуванням.
Трясило 1630, Сулима 1635: повстання тривають
Після смерті Сагайдачного хвилі повстань не вгамувалися. У 1625-му вибухнуло повстання Жмайла, у 1630-му — Тараса Трясила (Тараса Федоровича). Цей кошовий отаман із 30-тисячним військом розгромив польські хоругви під Переяславом у славнозвісну «Тарасову ніч», у якій загинула значна частина польського війська. Угода в Переяславі того ж року збільшила реєстр до 8 тисяч — але Польща знову обманула, обіцянки не виконала.
У 1635 році польський сейм ухвалив рішення збудувати на правому березі Дніпра, навпроти першого порогу, фортецю Кодак — щоб контролювати рух на Січ і блокувати втечі селян у козаки. Кошовий отаман Іван Сулима, що повертався із вдалого морського походу, оминаючи цю фортецю, дізнався про неї і у серпні 1635-го напав уночі. Кодак було взято, гарнізон вирізано, фортецю спалено. Але реєстрові козаки за обіцянку прощення видали Сулиму полякам; його разом із чотирма соратниками привезли до Варшави, де у листопаді 1635-го четвертували на майдані Старого Міста. Польща цього не пробачила: відбудувавши Кодак, вона почала тиснути ще жорсткіше.
Кодак: фортеця, проти якої воювали півстоліття
Кодак був не звичайною фортецею. Французький інженер Гійом де Боплан, спеціально запрошений польським гетьманом Конецпольським, побудував його за останнім словом європейської фортифікаційної справи: чотири бастіони, рови глибиною до 6 метрів, вали 10-метрової висоти, постійний гарнізон у 200 жовнірів і 24 гармати. Сама географія була на боці поляків: Кодак стояв на високій скелі прямо над першим порогом і контролював усе судноплавство Дніпром.
Для запорожців Кодак був символом усього, що вони ненавиділи: польський гарнізон у серці Дикого Поля, прямо на пуповині, що з\'єднувала Січ із зовнішнім світом. Сулима у 1635-му взяв Кодак — гарнізон тоді сидів недбало і не очікував удару. Поляки відбудували фортецю ще міцнішою. У наступні роки Кодак витримав ще кілька облог; узяти його остаточно вдалося тільки Богданові Хмельницькому у 1648 році, на самому початку Великої війни. Цей символічний удар був не випадковим: ламаючи Кодак, козаки ламали саму ідею «польського порядку» в українському степу. У 1709-му російські війська Меншикова знесуть фортецю остаточно — щоб ніхто більше не мав оборонної опори проти Москви. У степу залишився лише пагорб і пам\'ять.
«Ординація» 1638: десятилітній «золотий спокій»
Низка повстань 1635—1638 років (Сулима, Павлюк, Острянин, Гуня) виснажила обидві сторони. У 1638 році Сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорозького реєстрового, що в послугах Речі Посполитої перебуває». Її умови були драконівськими: реєстр скорочувався з 8 тисяч до 6 тисяч; кошовий отаман і всі полковники мали призначатися польським королем (а не обиратися); козаки втрачали право на самоврядування; нереєстрові козаки переводилися знов у селянство; на Січ висилалася постійна «комісія» польських офіцерів.
Поляки самі це назвали «золотий спокій» (złota wolność) — десять років, з 1638 по 1648, на українських землях ніби панував мир. Але це був мир кладовища: тиск магнатів зростав, кріпацтво поширювалося на нові регіони, нереєстрові козаки тікали на Січ тисячами, унія з 1596 року витискала православних. Ця «спокійна» декада виявилася останньою тишею перед бурею. Як писав Грушевський, «козацтво звинуло свої прапори, але загорнулося в них, мов у шати, в очікуванні години». Година настала у січні 1648 року на Хортиці.
Січень 1648: на Січі обирають Хмельницького
Чигиринський сотник реєстрового війська Богдан Хмельницький мав власні рахунки з польською владою: підстароста Чаплинський напав на його хутір, забив малого сина і викрав другу дружину Мотрону. Скарги в усі інстанції, аж до самого короля Владислава IV, не дали нічого. У грудні 1647 року Хмельницький із купкою товаришів утік на Запорозьку Січ — на той час вона стояла на острові Микитин Ріг.
У січні 1648-го Чорна рада на Січі обрала Хмельницького гетьманом. Він уклав союз із Кримським ханом Іслам Гіреєм III, що був йому золотим: татарська кіннота прикривала козацьку піхоту, козацька артилерія пробивала будь-які польські хоругви. У травні 1648-го під Жовтими Водами і Корсунем два польські війська одне за одним перестали існувати. Гетьмани Потоцький і Калиновський опинилися в татарському полоні. На літо ціла Україна — від Львова до Полтави — повстала. Велика війна, що почалася на Січі, перетворила Запоріжжя зі станової республіки на ядро нової держави — Гетьманщини, яка проіснує 134 роки. Січ із цього моменту була вже не просто фортецею, а символічним серцем козацької України.
Руїна: коли держава ділиться на трьох гетьманів
Хмельницький помер у серпні 1657 року, не встигнувши закріпити своє діло політично. За наступні 30 років українську Гетьманщину розірвало на три, потім на чотири шматки. Цю епоху українська історіографія справедливо назвала «Руїною» — від назви відомої поеми Куліша. Поки тривала Хмельниччина, Запорозька Січ мала своє слово в кожній політичній комбінації: за Хмельницького це було союзницьке слово, за наступників — слово опозиції.
Іван Виговський у 1658-му уклав з Польщею Гадяцький трактат (Велике князівство Руське як третя складова Речі Посполитої); Москва напала, у битві під Конотопом 1659-го козаки і татари знищили 30-тисячну армію князя Трубецького. Юрій Хмельницький, син Богдана, переходив із польської служби до московської і назад; правобережні гетьмани Тетеря, Дорошенко, лівобережні Брюховецький, Многогрішний, Самойлович — кожен мав свою частину України, своє посольство в Стамбулі, своє посольство в Москві, своє посольство в Варшаві. Турки, татари, поляки, москалі, шведи — всі ходили українським степом. Запоріжжя ж, із Андріївським Кошем у Чортомлику, у цьому хаосі стало останнім бастіоном козацької волі: туди тікали ті, хто не визнавав ні Москви, ні Польщі, ні Стамбула.
Чорна рада в Ніжині 1663: хаос у дзеркалі
Найвідомішою подією Руїни стала Чорна рада в Ніжині у червні 1663 року. На полі під містом зібралися три претенденти на гетьманську булаву: Іван Брюховецький (запорозький кандидат, що користувався підтримкою московських воєвод), Яким Сомко (наказний гетьман і дядько Юрія Хмельницького) і Василь Золотаренко (полковник ніжинський). Кожен мав свою партію; кожна готова була розв\'язати спір кулаками і шаблями.
І розв\'язали. Запорожці, селяни і дрібні козаки, налягши на московські хоругви, кричали: «Сомка з Золотаренком на палю!» — і у штовханині повалили й затоптали кілька десятків шляхтичів. Брюховецького проголосили гетьманом. Через кілька днів Сомка і Золотаренка стратили в Борзні; вони стали ще двома страстотерпцями цієї нескінченної руїни. Пантелеймон Куліш у 1857-му напише про це історичний роман «Чорна рада» — перший український історичний роман сучасного типу. У ньому Чорна рада постане не просто епізодом, а метафорою всієї України Руїни: коли народ, маючи право голосу, не може домовитися ні про що, окрім хто кого має повісити.
Сірко: вісім разів кошовий, шістдесят п\'ять переможних походів
Серед хаосу Руїни висвітилася найгеніальніша військова постать запорозької історії — Іван Дмитрович Сірко (бл. 1610—1680). Він народився в селі Мерефа на Слобожанщині, з молодості пішов у Січ, воював за Хмельницького у битвах при Жовтих Водах і Корсуні, був у французькій службі у битві під Дюнкерком 1645 року. Після Хмельниччини оселився на Запоріжжі і протягом наступних двадцяти років вісім разів обирався кошовим отаманом — рекорд, не побитий ніким іншим.
За все життя Сірко провів, за різними підрахунками, близько 65 кампаній — і не програв жодної. Його тактика була геніально простою: швидкі рейди невеликими загонами по 1-3 тисячі козаків, удар у саме серце ворога, відхід раніше, ніж противник встигне зосередитися. У 1675-му в Сиваші він відбив у татар 13 тисяч християнських невільників; кримчаки прозвали його «Урус-шайтан». Сірко лавірував між Москвою, Польщею, Кримом і Стамбулом, чотири рази був у засланні в Сибіру (Тобольськ), і чотири рази повертався — бо без нього Січ не могла. Помер у Грушівці у серпні 1680-го; за легендою, козаки на його могилі всипали землі стільки, що вийшов курган. Кажуть, що ще довго возили з кургану жменю землі на бій — як амулет перемоги.
Лист до султана: легенда, що стала картиною
Близько 1676 року, коли турецький султан Мехмед IV, одурманений своїми перемогами в Європі, надіслав запорожцям грамоту з вимогою скоритися його владі, на Січі — на чолі з кошовим Сірком — нібито склали свою знамениту відповідь. Лист починався словами: «Ти, султане, чорт турецький, проклятого чорта брат і товариш, самого Люципера секретар» — і далі ще на кілька абзаців витончених лайок, обороту яких козаки так дбайливо відточили за два століття воєн із Кримом і Стамбулом.
Чи був цей лист насправді — історики й досі сперечаються; ймовірно, це фольклор, який оформився пізніше, а можливо, реально існуючий жарт, який пам\'ять перебільшила. Але образ виявився сильнішим за фактичну точність. У 1880—1891 роках російський художник Ілля Рєпін (нар. у Чугуєві на Слобожанщині, з козацького роду) написав свою колосальну картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». На картині — Сірко, писар, жмут козацьких облич, кожен зі своїм виразом сміху; цар Олександр III купив картину за 35 тисяч рублів. Сьогодні вона висить у Російському музеї в Петербурзі. Образ запорожця, що сміється в обличчя султану світу, увійшов у саму ДНК української національної свідомості.
«Вічний мир» 1686: коли Україну ділять без неї
Доки запорожці воювали з кримчаками, європейські столиці перерозподіляли Україну на папері. У 1654-му Хмельницький уклав із Москвою Переяславську угоду — вступав під протекцію царя на правах автономії. Москва ж із самого початку розуміла угоду інакше — як підданство. Андрусівський мир 1667 року вже офіційно поділив Україну: Лівобережжя і Київ — Москві, Правобережжя — Польщі, Запоріжжя — спільне володіння (так званий «кондомініум»). Це й була катастрофа Руїни.
А 6 травня 1686 року у Москві було підписано «Вічний мир» між Польщею і Москвою. Це був остаточний поділ: Лівобережна Україна, Київ із округою і Запоріжжя переходили під владу московського царя. За зречення Києвом Польща отримала 146 тисяч золотих рублів; Україну ж не питали взагалі. Ні польські, ні московські владці не вважали українську державність суб\'єктом міжнародного права; вона існувала рівно стільки, скільки могла себе захистити збройно. Цей урок 1686-го (і подібний 1772-го з поділом Польщі) стане наскрізним у українській історії: коли тебе ділять — мовчиш, або тебе мовчать назавжди. Запоріжжя ще на сорок років виграє собі тінь автономії — але від 1686-го воно вже формально перебувало в межах Російської держави.
Епоха Мазепи 1687—1709: Гетьманщина на вершині
У 1687 році на гетьманську булаву обрали Івана Мазепу (1639—1709) — людину унікальної на ті часи освіченості (Києво-Могилянська академія, Краківський університет, Падуанський університет, служба у польського короля Яна Казимира). Він став одним з найбагатших землевласників Європи, мав 100 тисяч селян у дідичному володінні. Цар Петро I довіряв йому беззастережно і нагородив титулом «князя Священної Римської імперії».
За двадцять два роки гетьманства Мазепа збудував те, що з повним правом називають «золотим віком» Гетьманщини. Він заснував і відновив 26 церков у барочному стилі, який тепер називають «українським» або «мазепинським»: Софійський собор, Михайлівський золотоверхий, Братський монастир, церкви в Чернігові, Переяславі. Він фінансував Києво-Могилянську академію (де навчалися Прокопович, Сковорода). Гетьманщина мала розвинену систему судочинства, шкільництва (у 1670-х роках — близько 40 тисяч учнів у школах при православних братствах), власну валюту, своїх послів у Варшаві, Стамбулі, Стокгольмі. Це була справжня європейська держава у складі російської імперії — і тим страшніша на неї була ставка, яку Мазепа зробив у 1708-му.
Гордієнко і шведська ставка 1708
До 1708 року Мазепа дійшов жорсткого висновку: цар Петро I ліквідує українську автономію в найкоротший час. Російські накази Гетьманщини про обов\'язкову участь козаків у далеких будівельних роботах (Петропавлівська фортеця, Ладозький канал) були засобом методичного виснаження Війська. На початку Північної війни на українській території перебувало вже 30 тисяч московських військ. Мазепа розіграв одну з найризикованіших партій своєї епохи: 26 жовтня 1708 року зі своїм штабом і 4-тисячною охороною таємно перейшов на бік короля Карла XII Шведського.
На його заклик відгукнулися не всі. Більшість лівобережних полковників залишилася на боці царя — вони боялися, що шведи не утримаються в Україні. Але кошовий отаман Кость Гордієнко (Гордієнко) повів за собою все Запоріжжя: у березні 1709-го близько 8 тисяч запорожців із Січі вийшли і приєдналися до Карла XII. Цар Петро відреагував миттєво: під загрозою смертної кари кожному, хто переховує мазепинців, перетворив їх на «зрадників». 8 листопада 1708-го зруйновано столицю Гетьманщини Батурин — російські війська Меншикова з мечем пройшлися по місту, вирізали все живе (за різними оцінками, 6—15 тисяч людей), а саме місто спалили. Розплата за вибір Мазепи розпочалася до того, як він встиг укласти союз із шведами.
Полтава 1709: катастрофа
27 червня (8 липня за н. ст.) 1709 року під Полтавою зустрілися дві армії: 42-тисячна російська під командуванням царя Петра I і близько 25 тисяч шведів і козаків Карла XII та Мазепи. Бій тривав кілька годин. Шведська піхота, втомлена шеститижневою облогою Полтави, потрапила під дію російської артилерії; шведська кавалерія була розбита; сам Карл XII, поранений у ногу, ледь устиг утекти на південь. Російські втрати — близько 1300 убитими; шведські — близько 7 тисяч убитими і ще 17 тисяч полонених, включаючи майже всю шведську армію. Карл XII із Мазепою і кількома сотнями вершників прорвалися до турецьких володінь у Бендерах у Молдові.
Полтава остаточно змінила геополітичну карту Європи: Швеція як велика держава перестала існувати, Російська імперія народилася. Для України це була катастрофа ще глибша. 22 вересня 1709 року в Бендерах помер Іван Мазепа — за переказами, не від ран, а від інфаркту і виснаження; йому було 70 років. Із ним померла надія на відновлення європейської орієнтації Гетьманщини. Його наступник Пилип Орлик у квітні 1710-го уклав із козаками Конституцію — один із перших у світі документів конституціоналізму, що передбачав поділ влад, парламентаризм і права гетьманської ради; але цей документ ніде не був застосований і залишився актом еміграції.
Чортомлик травень 1709: Меншиков знищує Січ
Покарання Запоріжжя за підтримку Мазепи Петро I доручив Олександру Меншикову. У травні 1709 року, ще до Полтавської битви, російські війська під командуванням полковника Петра Яковлева підійшли до Чортомлицької Січі (на той час головної за рахунком сьомої Січі, заснованої в 1652-му). Запорожці на чолі з кошовим Якимом Богушем спершу відбили перший штурм; але після того як до росіян приєдналися полки запорожця-перебіжчика Гната Галагана, який знав усі підходи і слабкі місця фортеці, Січ упала.
Російські війська пограбували Чортомлик до останнього зерна, спалили все, а кошового і кількох сотень козаків закололи на місці. Решта втекла в степ. Цар Петро видав указ, який забороняв селянам приймати запорожців і обіцяв смерть кожному, хто це робив. Чортомлицька Січ перестала існувати — і вперше за 157 років на дніпровських порогах не було вільної козацької держави. Залишки запорожців пішли під владу кримського хана. Це був кінець першої епохи Січі — епохи, що почалася з Хортиці у 1552-му.
Олешківська Січ 1711—1734: під кримським дахом
Близько 7 тисяч запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком після Полтави і знищення Чортомлика подалися під владу кримського хана Девлета II Гірея. Він прийняв їх у 1711-му в Олешках на лівому березі Дніпра, у пониззях, недалеко від Кінбурнської коси. Так виникла Олешківська Січ — формально під протекторатом Кримського ханства і відповідно Османської імперії.
Двадцять три роки запорожці прожили на чужині. Хан Девлет використовував їх як важку кіннотну силу у своїх походах; вимагав податок (одну тисячу золотих щорічно) і участь у війнах проти Москви. Хоча козаки зберегли свою організацію — кошового, осавулів, чорну раду — становище було принизливе: фактично вони перетворилися на найманців ханства. У 1728-му козаки звернулися до імператриці Анни Іоановни з проханням повернутися під московську владу — отримали відмову. Лише після того, як цариця Анна Іоанівна в 1733-му розпочала чергову російсько-турецьку війну і потребувала запорозької кінноти, у січні 1734-го вона видала «Лубенську грамоту», що дозволяла запорожцям повернутися. Близько 7 тисяч козаків на чолі з кошовим Іваном Білецьким рушили із Олешків додому.
Нова Січ 1734: повернення на Підпільну
Місцем нової Січі обрали правий берег річки Підпільної (притока Дніпра), за 5 кілометрів від колишньої Чортомлицької Січі. У березні 1734 року козаки за командою кошового Білецького звели тут вали, шанці, церкву Покрови — все, як належало традиції. Так почалося життя Нової (Підпільнянської) Січі, яка проіснує рівно сорок один рік.
Умови повернення були важкими. Січ переходила під безпосереднє підпорядкування російському командуванню; кошовий тепер затверджувався Сенатом; усі важливі рішення проходили через Київську губернську канцелярію. Запорожці перетворилися на російське «нерегулярне військо» — щось на зразок козацьких полків Дону та Уралу. Але внутрішнє самоврядування зберігалося: чорна рада, виборність, паланки, курені. Економічно Січ цвіла: налагоджувалися зимівники, велика рогата худоба, рибальство, торгівля з Кримом, Польщею і Туреччиною. У 1750-1770-ті роки на території Війська Запорозького Низового жило, за різними оцінками, від 50 до 100 тисяч душ; сама Січ налічувала до 13 тисяч козаків. Парадоксально, але Нова Січ була найбагатшим періодом в історії Запоріжжя — і, як ми побачимо, саме це стало однією з причин її кінця.
Калнишевський 1762—1775: останній кошовий
Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі судилося стати Петрові Калнишевському (1690—1803) — людині, яка проживе 113 років і двадцять п\'ять із них проведе у самотньому ув\'язненні. Народжений у козацькій родині на Полтавщині, Калнишевський пройшов на Січі всі сходи: курінний, осавул, військовий суддя, нарешті десять разів обраний кошовим у 1762—1775 роках, з невеликими перервами.
Калнишевський був чудовим господарем. За його кошівства запорожці заклали понад 4 тисячі зимівників, школи (понад 30), збудували нові церкви, налагодили експорт солі і риби. Сам кошовий побудував у Лохвиці на власні кошти Покровську церкву, у Межигір\'ї — інший монастирський собор, фінансував Києво-Могилянську академію. Калнишевський був типом нової людини: реформатора, що намагався перетворити Січ на нормальну провінцію Російської імперії, водночас зберігаючи її автономію. Це було стратегічно неможливо: для імперії автономне Запоріжжя було анахронізмом, а багатство його господарства — спокусою. Калнишевський сам того не знаючи готував свою державу до того ж кінця, до якого готував її і ворог.
Російсько-турецька війна 1768—1774: запорожці воюють востаннє
У 1768 році Російська імперія розпочала чергову війну з Османською імперією — одну з найуспішніших за всю свою історію. Війна тривала шість років. Запорозька кіннота під командуванням Калнишевського відіграла в ній ключову роль: запорожці брали участь у штурмах турецьких фортець на Дунаї і в Криму (Кінбурн, Перекоп, Очаків), у морських диверсіях на Чорному морі, у битві біля Кагулу. Їхні чайки знов вийшли у Чорне море — востаннє.
Війна закінчилася Кючук-Кайнарджійським миром 21 липня 1774 року. Це була колосальна перемога: Кримське ханство визнавалося незалежним від Османської імперії (фактично — підконтрольним Росії), Росія отримала вихід до Чорного моря, узбережжя від Дніпра до Бугу. Україну від Криму більше нічого не загрожувало. Але саме у цей момент Запоріжжя зробилося зайвим. Двісті років існування Січі мало військовий сенс рівно стільки, скільки татари ходили в ясир. Тепер Крим перестав бути загрозою — і Запоріжжя із форпосту перетворилося на анахронізм. Чотири місяці після Кючук-Кайнарджи Катерина II вирішила: Січ більше не потрібна.
3 серпня 1775: маніфест Катерини, кінець Січі
4-5 червня 1775 року близько 30 тисяч російських військ під командою генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, оточили Нову Січ. Запорожці, не очікуючи нападу, не встигли організувати оборону. Кошовий Калнишевський на Чорній раді переконав козаків здатися без бою — старий мудрий політик розумів, що бій ні до чого, окрім кровопролиття, не приведе. Січ було розформовано без жодного пострілу.
А 3 серпня 1775 року у Петербурзі імператриця Катерина II підписала Маніфест про зруйнування Запорозької Січі. У ньому, серед іншого, говорилося: «Сиї Запорізькі козаки, їх доморощений, нікчемний образ життя і безкультурне поводження не здатні приносити жодної користі державі і не служать ніяким міцним стовпом імперії, але навпаки — захоплюючи в своє самовольство землі, шукають будувати своєвільну, розбійничу, бунтівливу повадку». Запорозьке Військо Низове перестало існувати після 223 років. Землі Січі поділили між державою, князем Потьомкіним і його фаворитами; деякі козаки записалися в селяни, інші — в нові російські полки, частина (5 тисяч) втекла за Дунай і заснувала Задунайську Січ під владою султана. Колесо історії зробило круг.
Соловецьке заслання: 25 років у одиночній келії
Старого кошового отамана Калнишевського — на той час йому було 85 років — заарештували у червні 1775-го разом із військовим суддею Головатим і писарем Глобою. Слідство тривало рік; формальне звинувачення — «зрада, розбій, підготовка до повстання». Імператриця милостиво замінила смертну кару на довічне заслання. У 1776 році Калнишевського доправили на північ Білого моря, до Соловецького монастиря, і замурували в одиночну келію 1,5 на 2 метри.
Він просидів там 25 років. До 1801-го, коли в Росії царював уже Олександр I, новий імператор за порадою своїх радників видав указ про помилування «соловецьких в\'язнів». Сторож відчинив келію — і побачив старого 111-річного діда з сивою до пояса бородою. Калнишевський відмовився повернутися в Україну: він уже зріднився з монастирем. Прожив на Соловках ще два роки і помер у 1803-му у віці 113 років. На його могилі біля собору Преображення Господнього досі стоїть простий камінь з написом: «Кошовий Запорозький Петро Калнишевський». У 2008 році Українська православна церква канонізувала його як святого. У соловецьку келію, де він просидів чверть століття, нині приходять українські паломники.
Спадщина: чому Січ досі живе
Січі немає вже два з половиною століття — а вона все ще працює як одна з найсильніших опор української національної свідомості. Куди подівся Кош після 1775-го? Частина козаків через двадцять років перевелася на Кубань і заснувала там Чорноморське козацьке військо; їхні нащадки — кубанські козаки — донині зберігають українську мову у деяких станицях. Інша частина, та, що пішла за Дунай у Туреччину, у 1828 році перейшла на російський бік під час чергової війни і була переселена на Азовське побережжя. Запорозька кіннота розчинилася в інших козацьких військах імперії; на її колишніх землях побудували Катеринослав (нинішній Дніпро) і Херсон.
Але справжня спадщина Січі — не в полицях. Вона в українській культурі. Кобзарі XIX століття — Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський — донесли через століття козацькі думи. Тарас Шевченко зробив козацьку Україну центром «Кобзаря» (1840) і «Гайдамаків»; його образ запорожця, що бореться за волю, став основою національного канону. Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» (1835/1842) увічнив запорозький побут — нехай і з домішкою російського великодержавництва. Сучасні символи української держави — синьо-жовтий прапор, тризуб (хоч і київський, але популяризований через козацькі прапори), сама ідея «вільного народу, що сам обирає собі владу» — усе це йде безпосередньо із Запоріжжя. У 2022 році, коли українські солдати вступили в бій із російським вторгненням, на їхніх беретах і лопатках усе ще стояло «Слава Україні!» — гасло, яке у 1840-х роках уперше пролунало на гулянці серед нащадків козаків. Січ зруйнували — а ідея, яку вона вигодувала, виявилася сильнішою за всі імперії, що її душили. Можливо, у цьому і є головний урок історії Запоріжжя: держава смертна, дух — ні.