Двісті тридцять років — від 1340 року, коли литовський князь Любарт Гедимінович сів у Луцьку, і до Люблінської унії 1569 року, коли руські воєводства перейшли до Корони Польської — українські землі прожили в межах Великого князівства Литовського. Між загибеллю Галицько-Волинської держави на заході і утворенням Речі Посполитої на сході пролягла епоха, коли давньоруська («руська») мова була канцелярською, князі-Рюриковичі правили в Києві, а закон Литовських статутів писали кирилицею. Це епоха, без якої не розуміти ні козацтва, ні Хмельниччини, ні самої сучасної України.
Передісторія: Міндовг, Гедимін, заснування Вільнюса
Литовська держава виросла з лісів Жемайтії і Аукштайтії всередині XIII століття — у час, коли давня Русь догоряла під монгольським ударом. Міндовг (близько 1203—1263) об\'єднав литовські племена і у 1253 році прийняв королівську корону з рук папи Інокентія IV — він і Данило Галицький стали єдиними коронованими володарями східноєвропейського простору тієї доби. Литва була тоді ще язичницькою, але вже амбітною державою.
Через сімдесят років князь Гедимін (правив 1316—1341) переніс столицю до Вільнюса, який заклав близько 1323 року, заснував династію Гедиміновичів і поширив литовську владу на руські землі — Полоцьк, Мінськ, Берестя, Турів. Литва вже не була просто литовською — у її складі білоруські й українські території поступово ставали більшістю.
1340: Любарт сідає у Луцьку
Коли 21 березня 1340 року бояри отруїли останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава, у війну за спадщину одразу включилася Литва. Найменший син Гедиміна, князь Любарт (литовське ім\'я — Дмитрас, Дмитрій у хрещенні), який ще раніше одружився з донькою Юрія II, висунув свої династичні права на Волинь і Галичину. Поляки Казимира III зайняли Львів і Перемишль, а Любарт утвердився у Луцьку.
Луцький замок на острові серед боліт став його резиденцією — і столицею Волинської землі на наступне сторіччя. Любарт правив до 1383 року, ніколи не зрікся своїх прав на Галичину, вів безперервну війну з поляками — то здобуваючи, то втрачаючи Холм, Белз, Володимир. Хоч за походженням литовець, серед руського населення він був своїм: одружений з Романовичкою, охрещений у православ\'ї, видавав грамоти кирилицею.
Альгірдас на Сіверщині й Чернігівщині
Брат Любарта, великий князь литовський Альгірдас (правив 1345—1377), повів іншу гілку наступу — на схід, на лівий берег Дніпра. На Сіверщині й Чернігівщині — землях, спустошених монгольською навалою і занедбаних ослабленою Ордою — литовська влада приходила м\'якше, ніж польська у Галичині. Дрібні руські князі, нащадки Чернігівських Ольговичів, добровільно визнавали Альгірдаса своїм зверхником в обмін на захист від татар.
До 1360-х років Альгірдас приєднав Брянщину, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, Чернігів. Він не висаджував руських князів — лишав їх правити, тільки вимагав вірності й війська на похід. На цих землях литовське володарювання було такою химерою, що багато сучасників не розрізняли його від давньоруського: ті самі мови, обряди, звичаї, тільки князь з Гедиміновичів замість Рюриковича.
«Старого не рушити, нового не вводити»
Цей славнозвісний принцип литовської політики на руських землях — «старого не рушити, нового не вводити» — став ключем до тривалого і відносно безконфліктного об\'єднання. Литовські великі князі не нав\'язували своєї віри (були язичниками, отже толерантними), не змінювали звичаєвого права, не висаджували місцевих князівсько-боярських родів. Усе старе руське життя — церква, монастирі, мова, суди, землеволодіння — продовжувало існувати під литовською політичною оболонкою.
Більше того: самі литовці швидко русифікувалися. Гедиміновичі брали в дружини руських княжен, хрестилися у православ\'ї, переходили на руську мову, переймали руські імена і звичаї. Через два-три покоління відрізнити «литвина» від «русина» при дворі Альгірдаса чи Вітовта було нелегко. Це робило Велике князівство Литовське в очах сучасників не чужою державою-завойовницею, а «литовсько-руською» спадкоємицею Київської Русі.
1362: битва на Синіх Водах
Восени 1362 року великий князь Альгірдас зустрівся з татарами не на Сіверщині, а на півдні — у битві на Синіх Водах (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу, на Кіровоградщині). Йому протистояли три ординські еміри — Хаджибей, Кутлуг-бей і Дмитро — правителі Подільської і Київської орди. Битва закінчилася повним розгромом татар: усі троє еміри полягли або потрапили в полон.
Це була перша в історії велика перемога над Золотою Ордою — на 18 років раніше від славетної Куликовської битви московського князя Дмитрія. Її наслідки переоцінити неможливо: Альгірдас одним ударом звільнив від ординської залежності Київщину, Подолію, частину Волині, відкрив литовцям шлях до Чорного моря. Кияни вийшли зустрічати литовське військо як визволителів — і відтоді Київ став литовським містом.
Володимир Альгірдович — перший литовсько-руський князь Києва
Невдовзі після перемоги на Синіх Водах Альгірдас передав Київський престол своєму синові — Володимиру Альгірдовичу (правив близько 1362—1394). Це був перший Гедимінович на київському престолі — і перший з тих князів-Альгірдовичів, які впродовж сторіччя триматимуть Київську землю. Володимир хрестився у православ\'ї, прийняв руську культуру цілковито: будував у Києві храми, відновлював зруйновані татарами обителі.
Він карбував власну монету з кириличним написом «князь Володимир» і своєю печаткою — лев у короні, успадкований мабуть зі сфрагістики Романовичів. Київ за нього починає поступово відроджуватися з руїн: будуються нові квартали, повертаються купці, відкривається митрополича резиденція. Так у Середньовічну Україну поступово повертається столиця, що пів сторіччя пролежала спустошеною.
Три походи Альгірдаса на Москву (1368, 1370, 1372)
На сході Альгірдас вступив у пряме змагання з молодою Московською державою Дмитрія Донського. Литовське князівство і Москва тоді змагалися за «спадщину Києва» — і Альгірдас не намірявся віддавати московитам жодного клаптя руських земель. У 1368, 1370 і 1372 роках він тричі привів литовське і руське військо під самі стіни Кремля.
Жодного разу він не зміг узяти Москву штурмом — кам\'яна фортеця Дмитра Донського виявилася неприступною. Та сам факт, що литовське військо тричі стояло на пагорбі біля Кремля, мав величезне політичне значення. Альгірдас довів: Велике князівство Литовське — головний суперник Москви за гегемонію на Русі. Це надовго заклало східний кордон, що проходив десь на півдорозі між Москвою і Києвом.
Староукраїнська (руська) мова як канцелярська
Найдивовижніше у Великому князівстві Литовському — те, що його офіційною канцелярською мовою була не литовська (яка ще довго залишалася неписемною), а староукраїнсько-білоруська, тобто «руська мова» — пряма спадкоємиця давньоруської. На ній писали грамоти, статути, судові вироки, дипломатичне листування з Кримом, Молдавією, Волощиною. На ній велися Литовські метрики — найбагатший комплекс актових документів східноєвропейського Середньовіччя.
І це не дивно: близько 80 відсотків території ВКЛ становили українські й білоруські землі, де руською мовою говорили мільйони людей. Сама литовська етнічна територія Жемайтії і Аукштайтії становила меншу частину держави. Тому литовська політична еліта мусила пристосовуватися до руської культурної більшості — а не навпаки. Цей факт у XIX—XX століттях дуже не подобався ні польським, ні російським, ні литовським націоналістичним історикам.
1385: Кревська унія
Зміна, що визначила всю подальшу долю Великого князівства, відбулася 14 серпня 1385 року у замку Крево (нині Білорусь). Великий князь литовський Ягайло (Йогайла), син і спадкоємець Альгірдаса, уклав з польськими послами договір, за яким він мав одружитися з малолітньою польською королевою Ядвігою, зайняти польський престол, охрестити Литву в католицтво і назавжди приєднати литовські й руські землі до Корони Польської.
Через рік, у лютому 1386-го, Ягайло у Кракові вінчався з Ядвігою і коронувався королем Польщі під ім\'ям Владислава II Ягайла. Так почалася династія Ягеллонів, що правила Польщею до 1572 року. Кревська унія була персональною — двома державами правив один монарх, але самі вони залишалися окремими. Та культурний і політичний орієнтир ВКЛ остаточно розвернувся на Захід.
1387: хрещення Литви — остання язичницька країна Європи
За умовами Кревської унії Ягайло у 1387 році особисто привів польських єпископів і ксьондзів у Вільнюс і провів офіційне хрещення Литви в католицтво. Священний дуб Перкунаса був вирубаний, вічний вогонь у його храмі загашений, місце освячено під католицьку катедру. Літописи кажуть, що король роздавав новохрещеним литовцям білі сорочки — і охочих хреститися виявилося стільки, що сорочок не вистачало.
Це була остання язичницька країна Європи, що офіційно прийняла християнство — пізніше від Київської Русі майже на 400 років, пізніше від угорців і поляків. До 1387 року Жемайтія і центральна Аукштайтія залишалися остарніми бастіонами архаїчного балтійського язичництва. Звідси випливала важлива політична наслідок: тепер католицька Литва ставала «своєю» для Заходу, кінчалася підстава для хрестових походів Тевтонського ордену.
1392: Вітовт стає великим князем
У 1392 році внутрішня боротьба у династії Гедиміновичів закінчилася Островським договором: Ягайло, що тепер сидів у Кракові, передавав практичне правління Великим князівством Литовським своєму двоюрідному братові Вітовту — синові Кейстута, замордованого батьком Ягайла. Вітовт ставав фактичним государем ВКЛ із збереженням формальної зверхності польського короля.
Вітовт Великий (правив 1392—1430) став однією з найвидатніших постатей середньовічної Європи. Він був честолюбний, енергійний, проводив самостійну зовнішню політику; провів адміністративну реформу, скасувавши значну частину удільних княжих столів, у тому числі й Київську династію Альгірдовичів. За його правління ВКЛ досягло максимального територіального розширення — від Балтики до Чорного моря.
12 серпня 1399: катастрофа на Ворсклі
Найбільшою помилкою Вітовта стала його спроба розбити Золоту Орду і посадити на ординському престолі свого протеже хана Тохтамиша. 12 серпня 1399 року на річці Ворсклі (на Полтавщині) велике литовсько-руське військо — у складі якого були хоругви Києва, Волині, Поділля, Смоленська, тевтонські лицарі — зустрілося з ордою Едигея, фактичного володаря Орди.
Битва закінчилася нищівним розгромом. Едигей застосував класичну степову тактику облаштування і флангового удару. Загинули 18 князів, у тому числі двоє Альгірдовичів, тевтонський магістр, тисячі лицарів. Сам Вітовт ледве втік. Поразка на Ворсклі назавжди поховала плани ВКЛ про гегемонію над Степом — Литва відступила від чорноморських планів і повернулася до європейської політики. У XX столітті Хрущов, до речі, був похресником саме у цій битві в одній з полтавських легенд.
15 липня 1410: битва під Грюнвальдом
Найбільший військовий тріумф ВКЛ припав на 15 липня 1410 року — битву під Грюнвальдом (Танненбергом). Об\'єднане польсько-литовсько-руське військо під спільним командуванням короля Ягайла й великого князя Вітовта зустрілося з лицарями Тевтонського ордену на чолі з Великим магістром Ульріхом фон Юнгінгеном.
У центрі литовського війська стояли Смоленські полки князя Лугвена (Семена Альгірдовича) — і саме вони витримали найстрашніший удар німецьких лицарів, не побігли, втримали лінію, поки польські хоругви били тевтонів з флангу. Битва закінчилася повним знищенням ордена: 14 тисяч лицарів убиті, 14 тисяч полонені, сам магістр загинув. Грюнвальд назавжди зломив тевтонську військову машину — і утвердив Польщу й Литву як головну військову силу Центрально-Східної Європи.
1413: Городельська унія
Через три роки після Грюнвальду, у 1413 році у місті Городлі на Бузі, Ягайло і Вітовт підтвердили й поглибили політичний зв\'язок Польщі й Литви. Городельська унія знов підкреслювала персональний характер об\'єднання: Литва зберігала свого окремого великого князя і власні інституції, але тісно зчіплювалася з Короною Польською у спільній зовнішній політиці й династичних рішеннях.
Найважливішою новацією Городла стало «усиновлення» польських гербів католицькими литовськими боярами. Сорок сім польських шляхетських родів прийняли до своєї геральдики сорок сім литовських католицьких боярських родів — це створювало єдину польсько-литовську шляхетську еліту. Але — й це принципово — православних руських князів і бояр унія не торкалася: вони залишалися поза цим клубом, з нижчим юридичним статусом. Так було закладене зерно майбутнього поділу.
1429: Луцький з\'їзд — корона для Вітовта
На вершині своєї могутності Вітовт замислив коронуватися королем: підняти ВКЛ у статусі королівства, рівного Польщі. У січні 1429 року він скликав у Луцьк небачений з\'їзд: до Луцького замку Любарта прибули імператор Священної Римської імперії Сигізмунд, король датський Ерік, легат папи Мартіна V, посли візантійського імператора, ординські посли, татарські хани, молдавський господар. Ягайло також прибув. Це було чи не найбільше дипломатичне зібрання Європи XV століття.
Сигізмунд погодився надіслати Вітовту королівську корону. Польська ж шляхта, на чолі з Збігнєвом Олесницьким, була категорично проти — це означало б рівність ВКЛ Польщі. У серпні 1430-го імператорське посольство везло корону до Литви, але поляки перехопили його на кордоні. Не дочекавшись корони, 27 жовтня 1430 року Вітовт помер у Троках. Так найвпливовіший з литовських князів пішов з життя без королівського вінця.
1432—1438: громадянська війна Свидригайла і Сигізмунда
Після смерті Вітовта руські й литовські князі обрали великим князем Свидригайла Альгірдовича — молодшого брата Ягайла, прихильника православ\'я і автономії ВКЛ від Польщі. Свидригайло був своїм для русинів: спирався на руських князів, скасовував привілеї католиків, видавав грамоти руською мовою. У відповідь польська партія за підтримки литовських католицьких магнатів у 1432 році підняла повстання й проголосила великим князем Сигізмунда Кейстутовича — брата Вітовта.
Так почалася шестирічна громадянська війна (1432—1438), у якій Велике князівство фактично розпалося надвоє: західні католицькі землі підтримували Сигізмунда і Польщу, східні й південні руські землі — Свидригайла. Це була остання серйозна спроба руської православної шляхти боронити свої політичні права у ВКЛ — і вона мала шанси на успіх. Але Сигізмунд знайшов спосіб переломити війну.
1 вересня 1435: битва при Вількомирі
Вирішальний бій громадянської війни відбувся 1 вересня 1435 року поблизу литовського міста Вількомира (нині Укмерге у Литві). Свидригайло, на чолі об\'єднаного руського і лівонського війська (його союзником був Лівонський орден), зустрівся з литовсько-польським військом Сигізмунда під командуванням сина короля Михайла. Битва закінчилася повним розгромом Свидригайла: загинули магістр Лівонського ордену, тринадцять руських князів, кілька тисяч лицарів.
Поразка під Вількомиром стала для русинів «литовським Грюнвальдом» навиворіт: тут лягла військова сила православних князів. Свидригайло втік на Волинь, де ще десять років тримав маленьку резервну столицю в Луцьку. Сигізмунд же став повним господарем ВКЛ — і одразу почав поступки руській шляхті: у 1434 році він зрівняв православних з католиками в особистих правах. Та політична автономія руських земель була зломлена.
1440—1471: Київське князівство Олельковичів
У 1440 році, після вбивства Сигізмунда Кейстутовича власними магнатами, новий великий князь Казимир IV Ягеллончик віддав Київську землю православному князеві Олельку Володимировичу — онукові того самого Володимира Альгірдовича, що сів у Києві після Синіх Вод. Так на тридцять один рік відновилася Олельковичева династія в Києві.
Олелько і його син Симеон (правив 1455—1470) проводили майже самостійну політику: будували в Києві храми (Олельків відновлював Успенський собор Печерського монастиря), захищали кордон від татар, входили у переговори з Кримом і Москвою. Це було останнє інституційне самоврядування українських земель — анклав давньоруської князівсько-боярської традиції у складі ВКЛ. Сам же Симеон Олелькович розглядався як один з кандидатів на реставрацію українського королівства — мрія, яка так і не здійснилася.
1471: Казимир IV ліквідовує Київське князівство
Коли Симеон Олелькович помер у 1470 році, його брат Михайло мав успадкувати Київ. Але великий князь Казимир IV вирішив інакше. У 1471 році він ліквідував Київське князівство як інституцію, забрав землю в безпосереднє управління Корони і призначив у Київ воєводу-католика — Мартина Гаштольда, литовського магната.
Це був кінець давньоруської князівської традиції на українських землях. Колись Київ був столицею Русі, був осередком династії Рюриковичів від Володимира Святого. Тепер він став звичайним адміністративним центром у складі чужої держави, керованим з Вільнюса і Кракова. Кияни, як свідчать літописи, відмовлялися пускати Гаштольда у місто — два роки тривала боярська пасивна опозиція. Але змінити нічого не змогли: Київ перестав бути князівством.
Костянтин Острозький — великий гетьман литовський
Найвидатнішим руським полководцем у ВКЛ кінця XV — початку XVI століття був князь Костянтин Іванович Острозький (близько 1460—1530). Походив з найдавнішого галицько-волинського княжого роду, прямого нащадка Романовичів. У 1497 році отримав посаду великого гетьмана литовського — головнокомандуючого литовським військом, і тримав цю булаву понад тридцять років.
Його найбільші перемоги: битва під Клецьком 1506 року, де він розбив величезне татарське військо хана Менглі Герая і визволив 40 тисяч полонених; битва під Оршею 8 вересня 1514 року, де з 30-тисячним литовсько-польським військом він наніс нищівну поразку 80-тисячному московському війську Василя III. Перемога під Оршею оспівана у латинській поемі і зображена на знаменитій картині — символ литовської військової слави. Острозький був послідовним православним, фундатором церков і монастирів.
1508: повстання Михайла Глинського
На початку XVI століття у ВКЛ зчинилося останнє велике збройне повстання православної руської знаті. Очолив його магнат Михайло Глинський — талановитий, освічений у Європі, маршалок двору. Глинський мав безліч причин для образи на Сигізмунда I: магнатська партія Гаштольдів витиснула його з милості короля, відняла маєтки. У 1508 році він підняв на Київщині й Поліссі повстання, оголосивши себе захисником руських прав.
Спроба була блискавично придушена. Польсько-литовське військо швидко розгромило загони Глинського, повстання захлинулося. Сам ініціатор утік до Москви, де московський великий князь Василь III прийняв його з честю. Племінниця Глинського Олена Глинська стала дружиною Василя і матір\'ю Івана IV Грозного — так іронія долі: український повстанець став дідом царя, що пізніше прирікне Україну на найжорстокіші випробування.
1514: втрата Смоленська
Попри блискучу перемогу Острозького під Оршею, Велике князівство Литовське програло іншу, стратегічно важливу битву того ж 1514 року: 30 липня московське військо Василя III узяло після тримісячної облоги Смоленськ. Це була ключова прикордонна фортеця, що сторіччями захищала ВКЛ зі сходу.
Смоленськ, у складі Литви від часів Вітовта, був велике руське місто з могутніми мурами і власною єпархією. Його втрата була стратегічною катастрофою: відтепер московське військо могло безперешкодно прориватися у глибину ВКЛ. Хоча Острозький наніс Москві поразку під Оршею, повернути Смоленськ литовці так і не змогли — місто залишилося в Москві на сторіччя, до 1611 року. Це сигналізувало початок історичного відступу ВКЛ перед зростаючою силою Московії.
1529: Перший Литовський статут
У 1529 році великий князь Сигізмунд I затвердив Перший Литовський статут — перший повний кодекс законів Великого князівства Литовського. Документ був написаний «руською мовою» — староукраїнсько-білоруською — і містив 13 розділів, охоплював усі сфери: княже право, шляхетські привілеї, кримінальне право, спадкування, земельне право, судочинство.
Це було видатне досягнення європейського права свого часу — задовго до Кодексу Наполеона. Статут спирався на давньоруське право Київської Русі, на Литовські метрики, на римське право, на місцеві звичаєві норми. У ньому був закріплений принцип, що «усі вільні люди мають однакові права перед законом». Перший Литовський статут діяв на українських землях аж до XIX століття — як офіційне джерело права на Лівобережній Україні після приєднання її до Російської імперії.
1566: Другий Литовський статут
Через сорок років, у 1566 році, на Віленському сеймі був затверджений Другий Литовський статут — реформований і значно розширений кодекс. Він відбивав зміни у суспільному устрої: підняття ваги шляхти, обмеження магнатської свавілля, введення нових судових процедур, регулярних шляхетських сеймиків.
Найважливіші новації: незалежний шляхетський суд (земський, гродський, підкоморський), право шляхти збиратися у воєводських сеймиках і обирати послів на загальний сейм, закріплення феодальних привілеїв. Це був документ «золотої вольності» шляхти — справжня магна харта руської й литовської аристократії. На Україні Другий статут діяв до 1840 року — рекорд тривалості правового документа у Центрально-Східній Європі. Після нього був ще Третій (1588), що увібрав політичні зміни Люблінської унії.
1558—1583: Лівонська війна виснажує ВКЛ
Останній і найвиснажливіший конфлікт ВКЛ почався у 1558 році: московський цар Іван IV Грозний розпочав Лівонську війну за вихід до Балтики. Литва була втягнута як головний оборонець Лівонського ордену, що захиститися сам не міг. Війна тривала 25 років і втягнула усю Балтію, Польщу, Швецію, Данію.
Найбільшим лихом для Литви став 1563 рік: у лютому Іван IV після облоги взяв Полоцьк — старовинне руське й литовське місто, друге за значенням після Вільнюса. Полоцька кафедра, бібліотеки, сорок церков попали в руки москвитів. ВКЛ виявилося не в стані вести таку війну самостійно: ні людських, ні фінансових ресурсів не вистачало. Литва усвідомила, що без тіснішого союзу з Польщею вона не виживе. Це й стало останнім поштовхом до Люблінської унії.
Сигізмунд II Август — останній Ягеллон без спадкоємця
Великий князь литовський і король польський Сигізмунд II Август (правив 1548—1572) був останнім представником династії Ягеллонів. Він мав три шлюби, але жодного законного спадкоємця. Це створювало загрозу династичної кризи: після його смерті персональна унія Польщі й Литви, що тримала їх разом 184 роки з часів Ягайла і Ядвіги, могла розпастися.
Сигізмунд II Август особисто висунув ініціативу повної державної унії Польщі й Литви — щоб закріпити їхній зв\'язок не династично, а конституційно. Польська шляхта підтримала ідею ентузіастично, литовські ж магнати — категорично проти: вони боялися втрати своєї політичної ваги, перетікання посад до польської корони. У 1569 році на Люблінському сеймі король змусив литовців до унії — але мусив для цього вдатися до радикального кроку, що й сьогодні викликає суперечки.
5 березня 1569: декрет про відірвання руських воєводств
Коли литовські магнати, побачивши на сеймі небезпечну для себе унію, почали тихо роз\'їжджатися з Любліна, Сигізмунд II Август пішов на нечуваний крок. 5 березня 1569 року він видав королівський декрет, яким відривав від Великого князівства Литовського чотири південних воєводства — Волинське, Підляське, Київське й Брацлавське (Подільське) — і безпосередньо включав їх до Корони Польської.
Це була революційна зміна: чотири руські воєводства, які 230 років належали ВКЛ, одним розчерком пера переходили в інше державне утворення. Литовська верхівка протестувала, але мала вибір: або змиритися, або продовжувати самотньо програшну Лівонську війну. Зрештою, литовські магнати повернулися до Любліна і прийняли унію — але вже без чотирьох руських воєводств, які навіть формально стали польськими. Так розкололися руські й білоруські землі ВКЛ — і шляхи їх історичного розвитку розійшлися надовго.
1 липня 1569: Люблінська унія — народження Речі Посполитої
1 липня 1569 року у Любліні було підписано акт унії, що проголошував утворення нової держави — Речі Посполитої Обох Народів (Rzeczpospolita Obojga Narodow). Польща й Литва тепер мали одного спільного монарха (вибраного спільним сеймом), один спільний сейм, єдину монету, єдину зовнішню політику. Зберігалися окремі армії, скарбниці, адміністрації, право — але держава була одна.
Для України Люблінська унія мала далекосяжні наслідки. Усі українські землі (крім Чернігівщини, що ще залишалася в Литві до 1618 року) опинилися в одній державі — Речі Посполитій. Сюди ринули польські магнати, скуповуючи маєтки; почалася стрімка польонізація шляхти; запроваджувалося католицьке духовенство, єзуїтські колегії, кріпацтво за польським зразком. Реакція руських еліт на ці процеси сформує Берестейську унію 1596 року, козацькі повстання 1590-х—1640-х і, нарешті, Хмельниччину 1648 року.
Спадщина: Острог, козацька культура й «звичайна схема» Грушевського
Хоча політично ВКЛ для України закінчилося у 1569 році, його культурна спадщина прожила набагато довше. У 1576 році на Волині князь Василь-Костянтин Острозький заснував Острозьку академію — першу вищу школу у Східній Європі, де викладали грецьку, латинську, церковнослов\'янську мови, риторику, філософію. У 1581 році в Острозькій друкарні Іван Федоров видрукував «Острозьку Біблію» — перше повне видання Святого Письма церковнослов\'янською мовою, шедевр східнослов\'янської культури.
Литовсько-руська традиція — її князівські роди (Острозькі, Вишневецькі, Сангушки), її козацько-старшинський етос, її руську мову, її статутне право — стане фундаментом козацько-гетьманської культури XVII—XVIII століть. Сам Михайло Грушевський у своїй «Звичайній схемі» твердив: саме ВКЛ зберегло безперервність державотворчої традиції від Київської Русі до доби козацтва, не дозволивши їй зламатися. Без двохсот тридцяти років у Великому князівстві Литовському України, як ми її знаємо, не було б.
