Тринадцять років, протягом яких 20-річний цар маленької гірської Македонії знищив найбільшу імперію тогочасного світу і дійшов з військом до Інду. Олександр III зійшов на трон у 336 до н.е. після вбивства свого батька Філіпа II і помер у 323 до н.е. у Вавилоні, не доживши до 33 років. Між цими датами — близько 22 000 кілометрів пройдених маршів, від Балкан до Пенджабу, чотири великі битви проти персів (Граник, Ісс, Гавгамели, Гідасп), жодної програної, понад двадцять заснованих міст під назвою Александрія і смерть Дарія III, царя царів. Олександр з'єднав грецьку культуру зі Сходом і відкрив добу еллінізму, що тривала аж до Клеопатри і римського завоювання Єгипту у 30 до н.е.
Хто з ким воював
З одного боку — Македонія, гірське царство на півночі Греції, яке півстоліття тому ще вважали напівварварським. Батько Олександра Філіп II перетворив його на найсильнішу військову машину елліністичного світу. Опорою армії була македонська фаланга — піхота з 16-футовими списами-сариссами в шість рядів — і важка кавалерія гетайрів («товаришів царя»), яка завдавала вирішального удару. У 338 до н.е. Філіп розбив об'єднані Афіни і Фіви при Херонеї і утворив Корінфський союз: усі грецькі міста, крім Спарти, визнали македонську гегемонію і оголосили спільну війну проти Персії як помсту за вторгнення Ксеркса 480 до н.е.
З іншого боку — Перська імперія Ахеменідів, найбільша держава тогочасного світу: від Балкан до Інду, від Кавказу до Нілу, близько 50 мільйонів підданих. Цар Дарій III Кодоман прийшов до влади у 336 до н.е., того самого року, що й Олександр. У його розпорядженні були нескінченні запаси золота, флот фінікійських міст, грецькі найманці-гопліти і мобілізаційний потенціал у сотні тисяч людей з 20 сатрапій. Однак центральна влада слабшала, провінції бунтували, і сама армія була громіздкою сумішшю народів без єдиної доктрини. На стороні Олександра було близько 40 000 піхоти і 7 000 кавалерії; з ним пішли близько 5 000 грецьких союзників. Розрив у силах був разючим — і Олександр виграв чотирма битвами поспіль.
Фази походу Олександра
Похід Олександра зручно поділити на 5 фаз. Початок правління (336—335 до н.е.): вбивство Філіпа і коронація 20-річного Олександра, придушення повстань на Балканах, знищення Фів, Корінфський конгрес. Завоювання Малої Азії (334—333 до н.е.): перехід Геллеспонту, перемога при Гранику, гордіїв вузол у Гордіоні, грандіозна перемога над Дарієм при Іссі. Єгипет і Левант (332—331 до н.е.): семимісячна облога Тиру, заснування Александрії, оракул Амона у Сіві, де жерці назвали Олександра сином бога. Розгром Перської імперії (331—328 до н.е.): розгром Дарія при Гавгамелах, вступ у Вавилон, Сузи і Персеполь, спалення палацу Ксеркса, смерть Дарія, важка війна у Бактрії і Согдіані, шлюб з Роксаною. Індійський похід і смерть (327—323 до н.е.): перехід Гіндукушу, перемога над раджою Пором при Гідаспі, бунт армії на річці Гіпасі, страшний марш через пустелю Гедрозія, смерть улюбленця Гефестіона і смерть самого Олександра у Вавилоні. Завершують сторінку розділ про спадщину і епілог про те, чому це досі важить.
Фаза 1. Початок правління (336—335 до н.е.)
Два роки, протягом яких 20-річний хлопчисько мав довести Греції і світу, що він — не випадковий спадкоємець батьківського трону, а самостійний цар і полководець. За кілька місяців після вбивства Філіпа Олександр розгромив фракійські і іллірійські племена на півночі, повернувся блискавичним маршем на південь і знищив одне з найвеличніших міст Греції — Фіви. Грецькі поліси, що раніше підіймали голос проти Македонії, замовкли назавжди. У 335 до н.е. Олександр був готовий до того, що задумав ще його батько: великого походу проти Перської імперії.
Смерть Філіпа і коронація
Влітку 336 до н.е., на весіллі своєї доньки Клеопатри з молосським царем у місті Еги (стара столиця Македонії), Філіп II ішов на чолі процесії до театру з мінімальною охороною — він хотів показатися безстрашним перед грецькими гостями. Один з його охоронців, молодий аристократ Павсаній, кинувся на нього і встромив кинджал у груди. Філіп помер на місці. Павсаній втік, але був убитий на бігу. Чи стояли за вбивством перський двір, придворна партія Олександра і його матері Олімпіади, чи це була особиста помста — історики сперечаються досі. Філіпу було 46 років, і він планував повести македонське військо проти Персії наступного року.
Олександру було 20 років. Його вихователем був Аристотель — найвпливовіший філософ доби, що навчав хлопчика три роки і прищепив йому любов до Гомера, особливо до «Іліади», з якою Олександр потім спав під подушкою. Корпус гетайрів і фаланга одностайно проголосили його царем. За кілька місяців Олександр стратив усіх можливих суперників на трон — двоюрідних братів, потенційних претендентів — і поїхав до Корінфа, де грецький конгрес, скликаний батьком, перевизнав його гегемоном усіх греків і верховним полководцем майбутньої війни проти Персії. Грецькі поліси трималися — поки не дізналися, що цар тепер бореться з фракійцями за тисячу кілометрів на північ.
Знищення Фів
Навесні 335 до н.е. Олександр повів армію на північ — придушити повстання фракійських і іллірійських племен на Дунаї. Кампанія тривала кілька місяців і завершилася блискучим переходом македонської фаланги через Дунай у тил противника на надувних шкіряних мішках. Поки цар воював у горах, до Греції дійшла фальшива чутка, що Олександр загинув у бою. Старе місто Фіви — те саме, що при Епамінонді розбило спартанців у Левктрах і два покоління тому диктувало умови всій Греції — підняло повстання, перебило македонський гарнізон у фортеці Кадмея і закликало інших греків приєднатися.
Олександр повернувся з Дунаю за 13 днів — пройшов близько 500 кілометрів через гори. Фіви не повірили, що це він; вони вважали, що це слабкий полководець з його ім'ям. Стіни були штурмовані з ходу. Македонці і їхні союзники-беотійці увірвалися всередину. Місто було стерто з лиця землі: близько 6 000 фіванців було вбито, 30 000 продано в рабство. Усі будівлі, крім храмів і будинку поета Піндара (народженого у Фівах), були зруйновані. Це було показове покарання — Афіни, Спарта, Корінф негайно прислали посольства з вибаченнями. До кінця літа 335 до н.е. вся Греція трималася тихіше за море. Дорога до Персії була відкрита.
Корінфський конгрес і план війни
Зимою 335/334 до н.е. Олександр у Корінфі ще раз зібрав делегатів грецьких полісів і затвердив спільну війну проти Персії. Офіційне обґрунтування — помста за похід Ксеркса 480 до н.е., коли перси спалили Афіни і зруйнували грецькі святині. Реальна мета — перерозподіл величезних багатств Перської імперії і престиж завойовника. Тоді ж, за переказом Плутарха, Олександр зустрівся в Корінфі з філософом-кініком Діогеном, який лежав на сонці. Олександр запитав, чи може чимось допомогти. Діоген відповів: «Відійди, ти заслоняєш мені сонце». Олександр, кажуть, тоді сказав своїм товаришам: «Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном».
На намісника Македонії і Греції Олександр залишив досвідченого Антипатра, з армією у 12 000 піхоти і 1 500 кавалерії — щоб контролювати грецькі поліси і прикривати тил. Сам він зібрав близько 32 000 піхоти і 5 100 кавалерії (за іншими підрахунками — до 47 000 разом) і навесні 334 до н.е. рушив на схід до Геллеспонту. У скарбниці у нього було лише 70 талантів готівкою і запасів продовольства на 30 днів. Його перша імперія народжувалася буквально з порожніми кишенями. Олександр поставив усе на одну карту — і виграв.
Фаза 2. Завоювання Малої Азії (334—333 до н.е.)
Два роки, протягом яких Олександр пройшов 2 500 кілометрів узбережжям сучасних Туреччини і Сирії, виграв дві великі битви проти перських військ і змусив Дарія III утекти з поля бою, кинувши власну родину. У 334 до н.е. при Гранику впала перська оборона Малої Азії; у 333 до н.е. при Іссі впала впевненість Перської імперії, що з македонцями ще можна впоратися. До зими 333/332 до н.е. вся західна частина імперії — близько третини всіх Ахеменідських земель — належала Олександру.
Перехід Геллеспонту і Граник
Навесні 334 до н.е. армія Олександра переправилася через Геллеспонт (нині Дарданелли) на 160 трієрах. За переказом, перш ніж зійти на азійський берег, Олександр зі свого корабля метнув спис у землю — символ того, що Азія тепер його, здобута мечем. Першою зупинкою була Троя — Олександр приніс жертву на вівтарі Афіни і обмінявся щитом зі стародавньою зброєю Троянської війни. Він свідомо ставив себе на місце Ахіллеса, героя «Іліади»; його найближчий друг Гефестіон у тому ритуалі був Патроклом.
За кілька днів, у травні 334 до н.е., македонська армія зустрілася з перським військом біля річки Граник у північно-західній Малій Азії. Перси, близько 20 000 кавалерії і стільки ж грецьких найманців-гоплітів, стали на високому східному березі. Усупереч пораді старого Парменіона почекати ранку, Олександр дав команду атакувати з ходу. Македонська кавалерія перейшла річку прямо під обстрілом і піднялася на крутий берег. Олександр сам вів атаку на чолі гетайрів і ледве не загинув: перський сатрап Спітрідат уже заніс над його головою сокиру, але Кліт Чорний в останню мить відрубав сатрапові руку. До кінця дня перська армія була розбита, грецькі найманці-гопліти — вирізані як зрадники свого роду. Втрати македонців — близько 100 чоловік. Граник відкрив усю Малу Азію: одне за одним грецькі іонійські міста — Ефес, Мілет, Галікарнас — переходили на бік Олександра.
Гордіїв вузол
Зимою 334/333 до н.е. Олександр зайняв давнє фрігійське місто Гордіон у центральній Малій Азії — колишню столицю царя Мідаса. У акрополі стояла священна колісниця, прив'язана до ярма надзвичайно складним вузлом з кори дерев'яного кореня. Згідно з місцевим оракулом, той, хто розв'яже цей Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії. Сотні жерців, учених і мандрівників пробували протягом століть — і ніхто не міг навіть знайти кінців.
Олександр оглянув вузол і зробив те, що ніхто до нього не робив. За версією Аристобула, він просто витяг штир з ярма і ярмо саме розвалилося; за більш популярною версією — він розрубав вузол мечем. Жерці після короткого мовчання визнали пророцтво виконаним. Сцена увійшла в європейську культуру як архетип «рішення гордієвого вузла»: коли неможливо розв'язати інтелектуально, треба знищити проблему силою. Тієї ж весни 333 до н.е. в небі над Гордіоном пройшла блискавична гроза; жерці прочитали її як знак схвалення богів. Олександр пішов далі на схід, на зустріч з самим Дарієм.
Битва при Іссі
Восени 333 до н.е. Дарій III, нарешті усвідомивши масштаб загрози, особисто очолив армію — близько 100 000 піхоти і 11 000 кавалерії за поміркованими сучасними підрахунками (стародавні цифри сягали півмільйона) — і пішов з внутрішніх провінцій на захід, щоб перерізати Олександру шлях. Випадково обидві армії розминулися: Дарій вийшов у тил Олександру, на узбережжі при Іссі (нині південно-східна Туреччина, поблизу сучасного Іскендеруна — міста, названого на честь Олександра). Дарій захопив македонський табір і перебив поранених, що там лежали. Дізнавшись про це, Олександр розвернув армію на 180 градусів.
5 листопада 333 до н.е. на вузькій рівнині між горами і морем зустрілися 30 000 македонців проти втричі більшого перського війська. Простір не дозволяв Дарію використати чисельну перевагу. Олександр особисто на чолі гетайрів пробив шлях через перський лівий фланг прямо до колісниці Дарія. Перський цар, побачивши македонця, який мчав на нього з мечем, утратив самовладання і втік. За ним побігло все військо. Македонці захопили царський намет, царський гарем — матір Дарія Сісігамбу, його дружину Статіру і трьох дітей. Олександр поводився з полоненими царицями з підкресленою повагою — це викликало захоплення у самих персів. Дарій утік далеко на схід, до Вавилона, надсилаючи Олександру одне за одним пропозиції миру: спочатку 10 000 талантів і пів-імперії, потім — і всю свою імперію до Євфрату. Олександр відмовив. Він йшов у Єгипет.
Фаза 3. Єгипет і Левант (332—331 до н.е.)
Два роки, протягом яких Олександр відвоював у Перської імперії її найбагатшу провінцію і заснував місто, яке через шістсот років буде найбільшим у Середземномор'ї. Замість того, щоб гнатися за Дарієм у глиб Азії, Олександр повернув на південь — узбережжям Леванту, через семимісячну облогу неприступного Тиру, через короткий і кривавий штурм Гази, до Єгипту, де його зустріли як визволителя від ненависного перського панування. У оазі Сіва жерці бога Амона назвали його сином бога — і це на все життя залишило відбиток на самосвідомості Олександра.
Облога Тиру
Узимку 333/332 до н.е. Олександр пішов уздовж сирійського узбережжя на південь. Більшість фінікійських міст — Сидон, Бібл, Арвад — здавалися без бою. Але Тир, найважливіший фінікійський порт, столиця морської торгівлі і батьківщина Карфагена, відмовив. Місто стояло на острові за 800 метрів від материка, оточене стінами заввишки 50 метрів, з найкращим флотом світу і запасом продовольства на роки. Тиряни розраховували, що Олександр здасться.
Олександр почав будувати дамбу через море. Тиряни стріляли з катапульт, нападали на робітників з кораблів, навіть пускали палаючі брандери на дамбу. Олександр викликав флоти Сидона, Кіпра і Родосу — близько 200 кораблів — і блокував Тир з моря. Облога тривала сім місяців, з січня по липень 332 до н.е. Це була, мабуть, найскладніша інженерна операція античного світу. У липні 332 до н.е., після того, як таран пробив стіну, македонці вдерлися всередину. Близько 8 000 тирян було вбито, 30 000 продано в рабство. Місто було спалене. Дамба, яку насипав Олександр, не змилася досі — це через неї Тир сьогодні півострів, а не острів. Через два місяці впала Газа після ще однієї важкої облоги, і дорога до Єгипту була відкрита.
Заснування Александрії
У листопаді 332 до н.е. Олександр увійшов до Єгипту без бою. Перський сатрап Мазак передав йому ключі від Мемфіса і скарбницю в 800 талантів. Єгиптяни, що жили під перським пануванням близько двох століть і ненавиділи його, зустрічали македонців як визволителів. Жерці Мемфіса коронували Олександра фараоном — тобто живим утіленням Гора і сином сонячного бога Ра. Це був не тільки політичний жест, а й релігійна сенсація: вперше за двісті років Єгипет мав справжнього свого фараона.
Узимку 331 до н.е., об'їжджаючи дельту Нілу, Олександр вибрав місце на середземноморському узбережжі — невелике рибальське селище Ракотида навпроти острова Фарос. Місце мало все: захищену гавань, прісну воду з підземного джерела, дельту Нілу для постачання, Середземне море для торгівлі. Олександр сам розмітив план міста — головну вулицю, ринок, храми, палац — і за переказом, не маючи крейди, посипав ним лінії на піску просом. Чайки злетіли і з'їли просо — жерці спочатку злякалися злого знаку, потім вирішили, що це означає, що місто прогодує весь світ. Александрія Єгипетська через 50 років після смерті Олександра стала столицею Птолемеїв і найбільшим містом еллінізму; через 300 років — найбільшим містом Середземномор'я з близько мільйоном мешканців; домом Александрійської бібліотеки, Фароського маяка, Евкліда, Архімеда (який там вчився), Клеопатри. Олександр заснував у своєму поході понад 20 міст з ім'ям Александрія від Єгипту до Афганістану, але саме ця залишилася в історії під лаконічною назвою «Александрія».
Оракул у Сіві
Узимку 331 до н.е., замість того щоб одразу йти за Дарієм, Олександр здійснив несподіваний 600-кілометровий перехід через Лівійську пустелю до оазису Сіва, де стояв стародавній храм бога Амона (греки ототожнювали його зі Зевсом). Подорож тривала кілька тижнів. За переказом, у пустелі експедиція збилася з дороги і загубилася; врятували її дві ворони, що летіли попереду і вели каравани до оазису. Сіва була святинею з міжнародною славою — туди приходили вози з пророцтвами навіть із Сирії і Греції.
Олександр увійшов до храму сам, без супроводу. Що саме сказав йому верховний жрець, ніхто не знає — Олександр відмовився поділитися навіть з найближчими друзями. Назовні офіційно оголосили, що оракул визнав Олександра «сином Амона» — тобто живим сином бога. Це було не зовсім грецьке поняття («син Зевса» — звичайний епітет царів-героїв на Сході), але воно глибоко вплинуло на самого Олександра. З цього моменту він почав одягати на врочистих церемоніях роги Амона на шолом — їх можна побачити на пізніших монетах. Близькі друзі почали потайки нарікати, що цар «забуває, що він людина». Богорівність, яка пізніше призведе до конфлікту з македонською знаттю, починалася саме у Сіві.
Фаза 4. Розгром Перської імперії (331—328 до н.е.)
Чотири роки, протягом яких Олександр перестав бути просто грецьким полководцем і став царем Азії. У 331 до н.е. при Гавгамелах він остаточно знищив польову армію Дарія. За кілька місяців упали Вавилон, Сузи і Персеполь — три великі столиці Ахеменідів. У 330 до н.е. Дарій III був убитий власним сатрапом, а Олександр оголосив себе законним правонаступником перських царів. Останні три роки фази він провів у виснажливій партизанській війні в Бактрії і Согдіані (сучасні Афганістан і Узбекистан), де закріпив свою владу одруженням з місцевою знатною дівчиною — Роксаною.
Битва при Гавгамелах
1 жовтня 331 до н.е., на рівнині біля села Гавгамели (нині північний Ірак, неподалік Мосула) Олександр зустрівся з Дарієм у вирішальному бою. Дарій цього разу обрав поле сам — широку рівнину, де можна було розгорнути все військо. У сучасних поміркованих оцінках перська армія мала близько 100 000 піхоти і 35 000 кавалерії, серед них індійські слони, скіфські кіннотники і знамениті колісниці з косами на колесах. Олександр мав 47 000 чоловік. Дарій навіть наказав вирівняти поле для своїх колісниць.
Олександр застосував геніальний маневр. Він повів усю свою лінію косо вправо, змусивши перську лівицю розтягуватися за ним, поки в перському центрі не утворилася діра. Тоді в цю діру він кинув головний удар — клин гетайрів на чолі з самим царем. Олександр прорвався прямо до колісниці Дарія. Як і при Іссі, перський цар утік першим. Грецькі найманці-гопліти Дарія билися до кінця, але вже без сенсу. До вечора близько 40 000 персів були вбиті або потрапили в полон; македонці втратили близько 1 000. Гавгамели вирішили долю Перської імперії. За кілька тижнів Олександр без бою вступив у Вавилон — найбагатше місто світу, з висячими садами і Вавилонською вежею; Сузи здалися з усім казначейством Дарія — близько 50 000 талантів срібла, найбільший разовий приз в історії стародавнього світу.
Спалення Персеполя
Узимку 330 до н.е. Олександр пройшов через гори Загросу і вступив у Персеполь — церемоніальну столицю Перської імперії, місто, побудоване Дарієм Великим і Ксерксом, з гігантськими палацами, рельєфами «Аудієнції царя царів» і колонадою з ста колонами. У скарбниці він знайшов ще близько 120 000 талантів — на той час за межею уявлень про багатство. Кажуть, для перевозу скарбу йому довелося зібрати 10 000 пар мулів і 5 000 верблюдів.
Олександр пробув у Персеполі чотири місяці. У травні 330 до н.е., на свято за участю афінської гетери Таіс, у п'яному стані вирішено було спалити палац Ксеркса — у помсту за похід персів на Грецію 480 до н.е. і спалення Афінського акрополя. За версією Плутарха, ідею висунула сама Таіс, і Олександр кинув першу смолоскипу. Гігантський палац згорів, кедрові колони обвалилися. Сучасні розкопки підтверджують пожежу і зливу попелу. Олександр потім, кажуть, шкодував — спалити святиню колишньої імперії суперечило його новій ролі «царя царів». Це була остання велика помста еллінів за Ксеркса. Через тиждень Олександр уже мчав на схід — Дарій III утік у Бактрію.
Смерть Дарія III
Влітку 330 до н.е. Олександр з невеликим загоном швидкої кавалерії гнався за Дарієм через нагір'я сучасного Ірану — близько 800 кілометрів за два тижні. Дарій рухався з конвоєм своїх вірних і одночасно з арештом: бактрійський сатрап Бесс, двоюрідний брат Дарія, разом з кількома іншими сатрапами вже вирішив, що поразка — це провина самого царя, і збирався скинути його. У липні 330 до н.е. поблизу містечка Гекатомпіли (сучасний північний Іран) Бесс і його змовники зв'язали Дарія, кинули у візок і потягли далі.
Олександр догнав візок з невеликим передовим загоном на світанку. Сатрапи, побачивши македонських вершників, заходилися рубати Дарія списами через тент і кинулися втікати. Македонець на ім'я Полістрат, переслідуючи їх, спинився над пораненим Дарієм у візку. Дарій, кажуть, попросив у нього води і попрохав передати Олександру слова подяки за добре поводження з його родиною та прохання помститися за нього. Коли Олександр прибув, Дарій уже був мертвий. Олександр зняв свій плащ і покрив тіло; пізніше він влаштував Дарію царський похорон у Персеполі. З цього моменту Олександр оголосив себе законним правонаступником Ахеменідів і почав носити перський царський одяг — широкий пурпурний плащ і діадему. Бесс, що проголосив себе царем «Артаксерксом V», був через рік схоплений, скалічений і відправлений на страту перським судом.
Бактрія, Согдіана і Роксана
Три роки — 329, 328 і частина 327 до н.е. — Олександр провів у виснажливій війні в Бактрії і Согдіані, у нинішніх Афганістані, Таджикистані і Узбекистані. Це була зовсім інша війна, ніж у Персії: гірські племена, степові скіфи на півночі, нескінченні фортеці на скелях. Бактрійський аристократ Спітамен підняв повстання, що тривало два роки і коштувало македонцям тисяч людей. Олександр заклав гарнізонами міста — Александрія Кавказька, Александрія Ескхата («Дальня») у нинішньому Худжанді (Таджикистан) — і вперше системно вербував до своєї армії місцевих іранських юнаків.
У 327 до н.е. в одній з останніх фортець, на Согдійській скелі, його військо взяло в полон сім'ю місцевого аристократа Оксіарта — серед них дочку Роксану. За переказом, Олександр побачив її і одразу ж вирішив одружитися. Цей шлюб був не тільки коханням, а й політичним кроком: одружившись з місцевою княжною, Олександр перетворював завоювання на легітимну династичну спілку. Македонські друзі і генерали — особливо старі товариші Філіпа — поставилися до шлюбу холодно: вони бачили, як цар все швидше «персіфікується» — носить перський одяг, вимагає проскінезу (земного поклону, який перси робили царю), оточує себе перськими придворними. У 328 до н.е. на бенкеті в Самарканді Олександр, у п'яному гніві, проштрикнув списом свого товариша Кліта Чорного — того самого, що врятував йому життя при Гранику. Через місяць він трохи не помер з горя і докорів сумління. Цар і його товариші дедалі менше розуміли один одного.
Фаза 5. Індійський похід і смерть (327—323 до н.е.)
П'ять років, протягом яких Олександр у пошуках «кінця землі» перевів армію через Гіндукуш у Індію, виграв ще одну велику битву — проти раджі Пора при Гідаспі — і дійшов до берегів річки Гіпасі (нині Беас на північному заході Індії). Тут солдати, виснажені дев'ятилітнім походом, відмовилися йти далі. Олександр з гіркотою повернув додому. Дорога назад через пустелю Гедрозія коштувала йому близько чверті армії. У червні 323 до н.е., у Вавилоні, готуючись до нового походу — ймовірно, на Аравію — Олександр захворів і помер у віці 32 років і 8 місяців. Його імперія не пережила його і трьох років.
Гідасп і Пор
Навесні 326 до н.е., перейшовши Гіндукуш і Хайберський перевал, Олександр спустився в долину Інду. На східному березі річки Гідасп (нині Джелум, Пакистан) на нього чекав індійський раджа Пор: 30 000 піхоти, 4 000 кавалерії, 300 колісниць і — головне — 200 бойових слонів, грізна зброя, з якою македонці ще не воювали. Тривав сезон мусонних дощів, річка була переповнена.
У ніч з 10 на 11 травня 326 до н.е., у грозу і зливу, Олександр у вузькому місці перейшов Гідасп з 11 000 чоловік (інші 60 000 залишив для відволікаючого маневру). Бій тривав весь день. Слони спочатку завдали македонській фаланзі шкоди, але македонці навчилися: лучники зосередились на погоничах, а сариссами кололи слонів у живіт; поранені слони кидалися назад у власні ряди і топтали індійських солдатів. Пор, велетень-цар майже два метри заввишки, бився до останнього на своєму особистому слоні і отримав дев'ять ран. Коли Олександр запитав полоненого, як з ним поводитися, Пор відповів: «По-царському». Олександр був так уражений, що залишив йому царство (а ще додав сусідні землі) і зробив союзником. Тут же, на полі бою, помер старий бойовий кінь Олександра Буцефал, який ніс його з 16 років. На його честь Олександр заснував місто Буцефала на берегах Гідаспу.
Бунт на Гіпасі
За кілька місяців по тому Олександр з армією дійшов до річки Гіпасі (нині Беас, Пенджаб). Попереду розвідники доповіли про великі індійські царства за річкою — і про чисельні армії з тисячами слонів. Олександр був готовий йти далі, але македонці — ні. Армія марширувала вже дев'ятий рік; багато ветеранів пройшли понад 17 000 кілометрів від рідних домівок; зброя була зношена, одяг подерто, дощі лили шість тижнів поспіль, у джунглях панували невідомі тропічні хвороби.
Старий полководець Кен, найшанованіший серед македонської піхоти, вийшов перед військом і сказав цареві: «Хай будуть боги задоволеними тим, що ти переміг. Дозволь нам повернутися додому, побачити батьків і дітей». Олександр пішов до намету і три дні не виходив, чекаючи, що солдати передумають. Вони не передумали. Це був єдиний раз, коли армія Олександра відмовилася виконати його наказ. У вересні 326 до н.е. цар оголосив похід завершеним. На березі Гіпасу він наказав збудувати дванадцять гігантських вівтарів — символічний знак того, що сюди дійшли межі його завоювань. Сучасні археологи їх досі не знайшли. Армія повернула на захід, на берег Інду, де Олександр побудував флот і вирушив униз по річці до Аравійського моря.
Пустеля Гедрозія
Восени 325 до н.е., після спуску Індом і коротких кампаній проти індійських племен (під час однієї з них Олександр був поранений стрілою у груди в місті Малли і кілька тижнів був на межі смерті), армія повернула на захід, у напрямку Персії. Олександр розділив сили: Неарх з флотом ішов морем уздовж узбережжя, а сам цар з основною армією — суходолом через Гедрозію (пустеля Макран, нині південний Пакистан і Іран). Це була абсолютно безводна, спалена сонцем смуга піску і скель завдовжки близько 1 000 кілометрів. Жодне велике військо до того часу її не перетинало.
Перехід тривав 60 днів у найгарячішу пору року. Колодязі або були засипані, або давали солону воду; запаси вичерпалися; жінки і діти, що йшли з військом, гинули першими; коні і мули падали тисячами. Бурі засипали табори піском за одну ніч. Олександр власним прикладом тримав армію: коли солдат приніс йому шолом води, цар вилив воду в пісок на очах у війська — мовляв, я не питиму, поки моя армія мучиться від спраги. До персидського узбережжя дійшло, за різними оцінками, близько чверті від тих, хто увійшов у пустелю — десятки тисяч загиблих, переважно цивільних. Це був найгірший момент усього походу. Геродот колись писав, що такою дорогою із Сходу повертається тільки Кір Великий — Олександр потім казав, що навмисно пішов цією дорогою саме тому, щоб перевершити Кіра.
Смерть Гефестіона і смерть Олександра
Зимою 324 до н.е. в Екбатанах помер Гефестіон — найближчий друг Олександра з дитинства, його «alter ego», як казали сучасники. Лікарі діагностували черевний тиф. Олександр був розчавлений горем — він три дні не приймав їжі, наказав остригти гриви всіх коней в армії на знак трауру, велів збудувати в Александрії гігантський пам'ятник Гефестіону і навіть направив посольство в оракул Амона з проханням визнати друга богом. Сучасники відчули, що з Гефестіоном Олександр втратив частину самого себе.
Через сім місяців, у Вавилоні, Олександр готував новий грандіозний похід — на південь, навколо Аравії, з планами потім дістатися до Карфагена і західного Середземномор'я. 29 травня 323 до н.е., після десятиденного бенкету у адмірала Медія, він зліг з гарячкою. Лихоманка не спадала десять днів. Він уже не міг говорити; полки македонських ветеранів проходили повз його ложе, а вмираючий цар прощався з кожним поглядом. 10 червня 323 до н.е. Олександр III Македонський помер у Вавилоні у віці 32 років і 8 місяців. Сучасні гіпотези щодо причини смерті — малярія, тиф, ускладнення алкоголізму, гострий панкреатит, навіть отруєння. Жодну не доведено. На запитання вмираючого, кому він залишає царство, Олександр, кажуть, прошепотів: «Найсильнішому». Так почалися війни діадохів — його колишніх товаришів, які роздерли імперію на кілька великих елліністичних держав. Сина Олександра і Роксани, Александра IV, через кілька років убили; саму Роксану — теж. Династія Олександра скінчилася на ньому.
Спадщина Олександра
Олександр прожив 32 роки і завоював світ — а потім світ розпався. Але після нього залишилася елліністична доба, що тривала майже 300 років, аж до того, як Рим у 30 до н.е. завоював останнє з елліністичних царств — птолемеївський Єгипет Клеопатри. Імперію Олександра його генерали-діадохи розділили на три великі частини: Птолемеї в Єгипті, Селевкіди у Сирії і Месопотамії, Антигоніди в Македонії і Греції. Усі вони керували грецькою мовою, у грецькому одязі, з грецькими богами і елліністичними містами. Місцеві еліти — від єгипетських жерців до бактрійських аристократів — масово вивчали грецьку, щоб бути допущеними до влади.
Грецька мова koine — спрощений варіант, придуманий для солдатів і купців багатонаціональної армії Олександра — стала мовою міжнародного спілкування від Іспанії до Інду. Саме на koine через 300 років буде написаний Новий Завіт; через 600 років — закони пізнього Риму. Більше 20 міст з ім'ям Александрія, заснованих Олександром, перетворилися на нові культурні центри: Александрія Єгипетська з її бібліотекою; Александрія Ескхата (Худжанд) у Таджикистані; Александрія в Арії (Герат) в Афганістані; Кандагар (від «Іскандар» — арабської форми імені Олександр). У Бактрії і Согдіані виникло греко-бактрійське царство, що проіснувало до 130 до н.е., і індо-грецькі царі у Пенджабі, що карбували монети грецькою мовою з зображенням Будди — перший приклад синкретизму грецької скульптури з індійським буддизмом, що породив гандхарську школу мистецтва. Перші статуї Будди, які тепер відомі по всій Азії, виникли під впливом грецьких зразків, привезених Олександровими солдатами.
Чому це і досі важить
Олександр не тільки створив імперію — він створив модель того, як виглядає завойовник світу. Усі великі полководці пізнішої історії дивилися на нього через плече. Юлій Цезар у 33 роки, побачивши статую Олександра у Кадісі, заплакав: «Він у моєму віці вже завоював світ, а я ще нічого не зробив». Помпей Великий взяв собі прізвисько «новий Олександр» і навіть зачісувався «під Олександра». Імператор Траян, дійшовши до Перської затоки в 116 році, заплакав, що не молодий і не може йти далі — «як Олександр». Наполеон у 1798 році у єгипетському поході возив із собою біографії Олександра і свідомо повторював його маршрут, заходячи в Александрію і потім ідучи на схід. У XX столітті генерал Паттон читав «Анабазис Олександра» Арріана у польових умовах. Без Олександра не було б ані Цезаря, ані Наполеона, ані самого жанру «біографії великого завойовника».
На Сході Олександр перетворився на легендарну постать з власним життям. У ісламській традиції він — Іскандар Зулькарнайн («Двурогий Олександр», за рогами Амона на монетах) — пророк і праведний цар, що згадується в Корані (сура 18, аяти 83—98) і будує стіну проти народів Гогу і Магогу. У «Шахнаме» Фірдоусі, перській національній епопеї X століття, Іскандер — син перського царя і героя місцевих переказів. У середньовічній європейській «Книзі про Олександра» ("Roman d'Alexandre") і десятках інших текстів він підіймається на небо у візку, запряженому грифонами, і опускається у скляній бочці на дно моря. У сучасній попкультурі — від голівудського «Олександра» Олівера Стоуна до японських аніме і відеоігор «Civilization» — Олександр залишається типом героя, що відмовляється визнати межі: ані географічні, ані політичні, ані власні. Цар, який у 32 роки запитав, чи є ще щось, що можна завоювати, і яку відповідь чекав отримати — це питання залишається, і це питання робить Олександра одним з небагатьох людей, які стали міфом ще за життя.