Шістнадцять років, протягом яких один чоловік перекроїв карту Європи від Лісабона до Москви. Наполеон Бонапарт прийшов до влади 9 листопада 1799 року як 30-річний генерал-переможець з Італії; впав 18 червня 1815 року на полі під Ватерлоо. Між цими датами — найбільша імперія Європи з часів Карла Великого, Цивільний кодекс, що досі діє у пів-світі, армія в 600 тисяч багнетів, що дійшла до Москви, і близько 3,5—6 мільйонів загиблих. Наполеонівські війни перетворили професійні армії старого порядку на масові армії громадян і назавжди показали Європі, що Французька революція — не просто паризький епізод, а сила, яка може дійти до Кремля.
Хто з ким воював
Франція з 1804 року стала Першою імперією на чолі з імператором Наполеоном I. Її армія — Велика армія (Grande Armée) — спиралася на загальний військовий призов, запроваджений ще революцією, і на маршалів-самородків: Ней, Даву, Мюрат, Ланн, Сульт, Бернадот. Союзниками Франції в різний час були Іспанія, Голландія, Італійське королівство, Рейнський союз німецьких князівств і навіть (після Тільзита) Російська імперія.
Проти Наполеона послідовно виступали сім коаліцій — щоразу нова конфігурація однакових ворогів: Велика Британія (єдина, що воювала всі 16 років без перерви, фінансуючи решту своїм золотом), Австрійська імперія, Пруссія, Росія, Іспанія (з 1808 року, після вторгнення Наполеона), Швеція, Португалія, Османська імперія. У відкритому бою Наполеон майже не знав поразок до 1812 року. Зламав його не геній полководців противника, а простір Росії, англійський флот і власна неможливість зупинитися.
Фази наполеонівських воєн
Наполеонівську епоху зручно поділити на 5 фаз. Консулат і ранні перемоги (1799—1804): прихід Бонапарта до влади, мир з Австрією і Британією, кодифікація права, коронація імператора. Імперія на піку (1805—1807): блискуча кампанія проти Третьої коаліції — Ульм, Аустерліц, Йєна, Тільзит. Наполеон диктує умови всій континентальній Європі. Іспанія і Австрія (1808—1809): перша велика помилка — вторгнення в Іспанію, що переростає у виснажливу партизанську війну, і нова війна з Австрією на чолі з Веллінгтоном і ерцгерцогом Карлом. Російський похід і падіння імперії (1810—1814): катастрофа 1812 року, поразка під Лейпцигом, вторгнення коаліції у Францію, перше зречення і Ельба. Сто днів (1815): повернення з Ельби, Ватерлоо, Свята Олена. Завершують сторінку розділ про спадщину і епілог про те, чому це досі важить.
Фаза 1. Консулат і ранні перемоги (1799—1804)
П'ять років, протягом яких 30-річний корсиканський генерал перетворив виснажену революційну Францію на найкраще організовану державу Європи. Бонапарт уклав мир із усіма ворогами, домовився з Папою Римським, написав цивільний кодекс, що діє і досі, побудував чиновницьку машину, яка переживе всі режими XIX—XX століть, — і коронувався імператором у Нотр-Дамі. До 1804 року Франція знову була першою силою на континенті, а її новий правитель — найвпливовішою людиною Європи з часів Людовика XIV.
Війна Другої коаліції і повернення Бонапарта
Поки Бонапарт у 1798—1799 роках воював у Єгипті, Європа об'єдналася у Другу коаліцію: Британія, Австрія, Росія, Османська імперія, Неаполь і Португалія. Російський полководець Олександр Суворов у Швейцарському і Італійському походах розбив французькі армії і відвоював більшість здобутків Бонапарта. У серпні 1799 року Директорія балансувала на межі краху: на сході — Суворов, на заході — британо-російський десант у Голландії, у скарбниці — порожньо.
Дізнавшись про це, Бонапарт залишив армію в Єгипті і таємно повернувся до Франції 9 жовтня 1799 року. 9 листопада 1799 (18 брюмера VIII року) у спілці з Сієсом і Талейраном він здійснив переворот. Гренадери з багнетами увійшли до Ради п'ятисот у Сен-Клу і розігнали депутатів. До вечора була проголошена Консульська конституція: три консули, серед яких лише Перший консул мав реальну владу. Перший консул мав ім'я — Наполеон Бонапарт. Йому було 30 років.
Маренго і Ам'єнський мир
Вступивши на посаду, Бонапарт одразу взявся знищити Другу коаліцію. У травні 1800 року він повів 40-тисячну армію через перевал Великий Сен-Бернар у Альпах — маршрут, що його не використовували з часів Ганнібала. 14 червня 1800 року під Маренго в П'ємонті французи мало не програли австрійцям: до полудня бій був практично втрачений, але прибуття дивізії генерала Дезе наприкінці дня перевернуло хід битви. Дезе загинув у останній атаці, а Австрія втратила Італію за один день.
9 лютого 1801 року Австрія підписала Люневільський мир: Франція забирала весь лівий берег Рейну і фактично контролювала пів-Італії. Британія залишилася сама. 27 березня 1802 року вона підписала Ам'єнський мир — перший раз за 10 років Європа була без війни. Мир протримався 14 місяців. У травні 1803 року Британія, налякана французькою експансією на Гаїті і в Луїзіані, знову оголосила війну. Тепер починалася справжня наполеонівська епоха.
Конкордат і Цивільний кодекс
Поки воювали армії, Бонапарт перебудовував Францію зсередини. 15 липня 1801 року він підписав з Папою Пієм VII Конкордат, що поклав край десятилітньому розриву революції з Католицькою Церквою. Католицизм визнавався «релігією більшості французів» (а не державною), єпископів призначав уряд, а Папа їх затверджував. Священики ставали державними службовцями і присягали республіці. Селяни, які майже десять років вважали революцію антихристом, отримали свої меси назад — і одразу стали лояльними Бонапарту.
21 березня 1804 року вступив у силу Цивільний кодекс — пізніше відомий як Кодекс Наполеона. Сам Бонапарт головував на 57 із 102 засідань редакційної комісії. 2281 стаття вмістила нормативну революцію: рівність усіх перед законом, скасування дворянських привілеїв, свобода договорів, недоторканність приватної власності, цивільний шлюб, державна реєстрація актів цивільного стану. Кодекс сьогодні — основа цивільного права Франції, Бельгії, Італії, Іспанії, частини Латинської Америки, Луїзіани і навіть Японії та Туреччини. Сам Наполеон на Святій Олені скаже: «Моя справжня слава — не сорок виграних битв; Ватерлоо змете їх із пам'яті. Що ніколи не помре — це мій Цивільний кодекс».
Імператор французів
У березні 1804 року роялістський заколот герцога Енгієнського проти Першого консула, а потім розкритий британський план вбивства Наполеона дали Бонапарту ідеологічне виправдання: щоб роялісти не сподівалися на повернення Бурбонів, треба зробити владу спадковою. 18 травня 1804 року Сенат проголосив його Імператором французів під іменем Наполеон I. У плебісциті за нову конституцію проголосувало 3,5 мільйона французів «за» і 2 500 «проти».
2 грудня 1804 року в соборі Паризької Богоматері відбулася коронація. Папа Пій VII спеціально приїхав з Рима — і цим зруйнував свій авторитет на пів-Європи. Однак коронував Наполеон себе сам: у вирішальний момент він узяв корону з вівтаря і поклав на голову, а потім коронував Жозефіну. Жак-Луї Давід увічнив сцену в гігантському полотні «Сакр Наполеона», яке тепер у Луврі. На полотні зображено момент коронації Жозефіни — Наполеон прийняв коротку дискусію зі своїм художником і вирішив, що сцена самокоронування виглядатиме «нескромно». Революція, що почалася у 1789 році з гасла «свобода від тиранії», 15 років по тому увінчала імператора.
Фаза 2. Імперія на піку (1805—1807)
Три роки тріумфу, рівних яким не знав жоден полководець нового часу. Наполеон по черзі знищив Третю і Четверту коаліції за 14 місяців. Австрія капітулювала у грудні 1805-го, Пруссія — у листопаді 1806-го, Росія — у червні 1807-го. Британія залишилася на островах одна, але назавжди вирвала у Наполеона морську ініціативу при Трафальгарі. До 1807 року Наполеон контролював усю континентальну Європу від Іспанії до Польщі і вирішив фінансово задушити Британію, оголосивши Континентальну блокаду. Цей вибір згодом і призведе до краху імперії.
Третя коаліція, Ульм і Аустерліц
Влітку 1805 року Велика Британія, Австрія, Росія, Швеція і Неаполь утворили Третю коаліцію. Наполеон, що готувався висаджуватися в Англії з 200-тисячною армією у Булоні, миттєво розвернув Велику армію на схід. За 35 днів вона пройшла від Ла-Маншу до Дунаю і 20 жовтня 1805 року під Ульмом оточила 23-тисячну австрійську армію генерала Мака. Той капітулював без бою — небачена ганьба для австрійського мундира.
2 грудня 1805 року під Аустерліцем у Моравії (нині Чехія), у річницю своєї коронації, Наполеон зустрівся з об'єднаною російсько-австрійською армією під особистим командуванням обох імператорів — Олександра I і Франца II. Битва трьох імператорів стала шедевром тактики: 73 тисячі французів проти 85 тисяч союзників. Наполеон навмисне віддав слабкий правий фланг, заманив союзників в атаку, а потім могутнім ударом у центр розколов їхню армію. До вечора російсько-австрійці втратили 27 тисяч убитими, пораненими і полоненими; французи — близько 9 тисяч. 26 грудня 1805 року Австрія підписала Пресбурзький мир, втративши Венецію, Тіроль і близько шостої частини всіх підданих. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала з 962 року, була розпущена 6 серпня 1806 року. Тисячолітня структура зникла одним підписом.
Трафальгар і кінець мрії про вторгнення
За шість тижнів до Аустерліца, 21 жовтня 1805 року біля мису Трафальгар на південному заході Іспанії, відбувся вирішальний морський бій епохи. Британський адмірал Гораціо Нельсон з 27 лінійними кораблями розбив об'єднаний франко-іспанський флот з 33 кораблями адмірала Вільнева. Нельсон застосував нестандартну тактику: розрізав ворожий стрій двома колонами перпендикулярно, перетворивши лінійний бій на ближній артилерійський хаос. Французи й іспанці втратили 22 кораблі і близько 6 тисяч убитих, поранених і полонених; британці — жодного корабля. Сам Нельсон загинув від кулі французького снайпера на палубі флагмана «Вікторі».
Трафальгар остаточно поховав плани Наполеона висадитися на Британських островах. На 110 років, аж до Першої світової війни, Британія залишатиметься безперечною володаркою морів. Наполеон більше ніколи не зможе загрожувати їй прямо — і саме це примусить його шукати непрямі шляхи: Континентальну блокаду, російський похід, війну з Іспанією.
Йєна-Ауерштедт і Тільзит
Налякана падінням Австрії, Пруссія у вересні 1806 року оголосила Франції війну і висунула ультиматум — за 100 років після того, як Фрідріх Великий виграв Семирічну війну, прусський мундир ще славився як найбоєздатніший в Європі. 14 жовтня 1806 року у двох одночасних боях під Йєною і Ауерштедтом у Тюрингії Наполеон і маршал Даву розгромили дві прусські армії за один день. Берлін упав через два тижні; Наполеон в'їхав у пруську столицю верхи, без бою. Фрідрих-Вільгельм III утік до Кенігсберга. Прусські фортеці одна за одною капітулювали без опору — вся слава фрідріховської армії розсипалася за кілька тижнів.
Наполеон рушив далі на схід проти російської армії Олександра I. Зима 1806—1807 років була кривавою і безрезультатною: битва при Ейлау 8 лютого 1807 року у Східній Пруссії стала найжорстокішою бійнею наполеонівської епохи — 25 тисяч убитих і поранених у крижаному снігу за один день, без переможця. Тільки 14 червня 1807 року під Фрідландом Наполеон остаточно розбив росіян. 7 липня 1807 року на плоту посеред річки Неман у Тільзиті (нині Совєцьк) Наполеон і Олександр I особисто підписали Тільзитський мир. Росія приєдналася до Континентальної блокади Британії, з прусських земель було створене Велике герцогство Варшавське. Прусія втратила половину території і 5 мільйонів підданих. На вечерях у Тільзиті Наполеон і Олександр сиділи поруч і, за свідченнями, тримали один одного за руки.
Континентальна блокада
Бо в морі здолати Британію Наполеон не міг, він вирішив задушити її економічно. 21 листопада 1806 року у Берлині, після перемоги при Йєні, Наполеон видав Берлінський декрет, що оголошував Континентальну блокаду: жодне судно з британським вантажем не мало права заходити в порти, контрольовані Францією або її союзниками. Британські товари — ткацькі вироби, цукор, кава, прянощі — вилучалися і спалювалися. Уся континентальна Європа повинна була стати єдиним ринком, закритим для острівної держави.
Блокада сильно вдарила по Британії — у 1810—1811 роках її експорт упав на 30%, у промислових містах почалися заворушення. Але вона ще сильніше вдарила по самій Європі: ціни на кавy зросли вдесятеро, на цукор — учетверо, російське дворянство залишилося без англійських тканин і пили з кропиви замість чаю. Контрабанда розцвіла на гігантських масштабах. До 1810 року Олександр I перестав дотримуватися блокади — і саме це стане безпосередньою причиною російського походу 1812 року.
Фаза 3. Іспанія і Австрія (1808—1809)
Перший збій імперської машини. Намагаючись остаточно закрити середземноморські порти для британської торгівлі, Наполеон вирішив скинути Бурбонів з іспанського трону і посадити свого брата Жозефа. Замість покірного союзника він отримав загальнонаціональне повстання іспанського народу і п'ять років виснажливої Піренейської війни, яка пожере 300 тисяч солдатів Великої армії. Поки французькі полки в'язнули у партизанських горах Іспанії, Австрія знайшла нагоду відігратися — почалася Війна п'ятої коаліції 1809 року з найважчою досі битвою наполеонівської епохи: Ваграмом.
Дос-де-Майо і Піренейська війна
У травні 1808 року, заманивши іспанську королівську родину до Байонни, Наполеон змусив Карла IV і його сина Фердинанда VII зректися престолу і посадив на іспанський трон свого старшого брата Жозефа Бонапарта. Реакція виявилася неочікуваною. 2 травня 1808 року (Дос-де-Майо) мадридці, дізнавшись, що останнього члена королівської родини, інфанта Франсіско, вивозять із столиці, повстали проти французького гарнізону. Маршал Мюрат жорстоко придушив повстання — близько 400 мадридців були розстріляні наступного дня («Третє травня 1808»). Цю розстрілну ніч згодом увічнить Гойя у одній з найвідоміших картин XIX століття. Подія перетворилася на сигнал: повстання спалахнули у Сарагосі, Валенсії, Севільї, Астурії — за кілька тижнів вся Іспанія була у вогні.
Іспанська регулярна армія була нечисленна, але guerrilleros (звідси слово «партизани») — селяни, ремісники, відставні солдати — почали війну, якої Європа ще не бачила. Дороги через Піренеї перетворилися на смертельні пастки: жоден кур'єр не їхав без ескорту, жоден обоз не доходив без втрат. У липні 1808 року під Байленом 24-тисячна французька армія генерала Дюпона вперше в наполеонівській епосі здалася в полон — це був жорстокий удар по легенді про непереможність. Британія негайно висадила у Португалії експедиційний корпус генерала Артура Веллслі — майбутнього герцога Веллінгтона. Французи протримаються в Іспанії ще п'ять років, втративши там близько 300 тисяч солдатів — більше, ніж у Росії 1812 року.
Ваграм і Шенбруннський мир
Бачачи, як французька армія в'язне в Іспанії, Австрія в квітні 1809 року оголосила Франції війну і утворила П'яту коаліцію з Британією. Наполеон знову мчав через всю Європу — і за п'ять тижнів узяв Відень. 5—6 липня 1809 року на острові Лобау на Дунаї під Ваграмом зійшлися 188 тисяч французів проти 145 тисяч австрійців ерцгерцога Карла. Це була найбільша битва наполеонівської епохи на той момент: за два дні загинуло і було поранено близько 72 тисяч людей з обох боків. Ерцгерцог Карл відступив у відносному порядку, але Австрія вичерпала останні резерви.
14 жовтня 1809 року у Шенбрунні (Відень) Австрія підписала мирний договір: вона втратила Іллірію, частину Польщі і вихід до Адріатики, її армія обмежувалася 150 тисячами. У квітні 1810 року Наполеон, щоб зміцнити династію, розлучився з бездітною Жозефіною і одружився з 18-річною ерцгерцогинею Марією-Луїзою — донькою імператора Франца, тобто племінницею Марії-Антуанетти. Так Корсика породичалася з Габсбургами. У березні 1811 року народився син — Наполеон II, Король Римський. Здавалося, імперія Бонапарта закріплена на сторіччя. До російського походу залишався один рік.
Фаза 4. Російський похід і падіння імперії (1810—1814)
Чотири роки повільного, потім стрімкого, потім обвального краху. Найбільша армія в історії Європи переходить Неман у червні 1812 року — і п'ять місяців по тому близько 90% її людей мертві, поранені, у полоні або дезертирували. Шість місяців по тому Європа об'єднується у Шосту коаліцію. Через ще рік війська коаліції в'їжджають у Париж, і Наполеон зрікається трону. Між 1810 і 1814 роками імперія, яку будували 14 років, обвалюється за 21 місяць.
Чому Росія розривала блокаду
До 1810 року Тільзитський мир з Олександром I перетворився на фікцію. Російське дворянство, що жило з експорту льону, зерна і деревини до Англії, було розорене блокадою; ціна російського рубля впала вдвічі. 31 грудня 1810 року Олександр I видав указ, що дозволяв нейтральним суднам (фактично — британським під фальшивим прапором) заходити до російських портів, і одночасно ввів високі мита на французький імпорт. Це було відкритим розривом Тільзитської системи.
Наполеон провів усю весну 1812 року, збираючи армію небачених досі розмірів — близько 600 тисяч солдатів з 20 національностей: французи, поляки, італійці, баварці, саксонці, австрійці, пруси, навіть португальські полки. Це була не просто армія — це була «Велика армія двадцятьох націй», найбільший військовий контингент в історії Європи до Першої світової війни. Її обоз тягнули 250 тисяч коней; її артилерія складалася з 1372 гармат. 24 червня 1812 року Велика армія перейшла Неман — у тому ж самому місці, де п'ять років тому Наполеон і Олександр обнімалися на плоту в Тільзиті. На обережне зауваження маршала Бертьє про далечінь Москви Наполеон, кажуть, відповів: «За три тижні ми будемо в Москві».
Бородіно
Російська армія під командуванням Барклая де Толлі, а потім Михайла Кутузова уникала генеральної битви, відступаючи у глиб країни і випалюючи за собою все, що могло прогодувати ворога. Це була стратегія «випаленої землі» — стратегія, яку Наполеон не вмів воювати: він звик до швидких генеральних боїв, які вирішували війну. Без бою Велика армія танула від спеки, виснаження, поносу і козачих набігів — до серпня з 600 тисяч у строю залишалося менш як 250 тисяч.
7 вересня 1812 року біля села Бородіно, в 125 км на захід від Москви, Кутузов нарешті дав битву — найкривавіший бій всієї наполеонівської епохи. 130 тисяч французів проти 120 тисяч росіян. За один день — близько 70 тисяч убитих і поранених; кожна шоста людина на полі загинула. Французи захопили російські редути, Кутузов відступив в порядку. Тактично — нічия, стратегічно — поразка Наполеона: він не знищив російську армію, а сам втратив 30 тисяч кадрових солдатів, яких не було чим замінити. Сам Наполеон з холодом скаже про Бородіно: «З усіх моїх битв ця була найжахливіша. Французи показали себе гідними перемоги, а росіяни — гідними бути непереможеними».
Пожежа Москви і відступ через Березину
14 вересня 1812 року Наполеон в'їхав до Москви — і виявив місто майже порожнім. Майже всі 250 тисяч мешканців виїхали ще до приходу французів. Тієї ж ночі за наказом московського губернатора графа Ростопчіна почалися пожежі. До 18 вересня згоріло близько трьох чвертей старої дерев'яної Москви — близько 6,5 тисяч будівель. Французи, що очікували знайти запаси на зиму, опинилися серед попелу. Наполеон чекав 35 днів, що Олександр I запросить мир — Олександр відмовився навіть приймати посланця.
19 жовтня 1812 року Велика армія вирушила назад на захід. Зима у тому році впала рано і жорстко: вже у листопаді температура падала до −30°C. Без зимового одягу, без фуражу для коней, переслідувані козаками і регулярною армією Кутузова, французи розкладалися як організм. 26—29 листопада на річці Березина поблизу Борисова Наполеон, ціною 25—40 тисяч убитих і потоплених, ще зумів вивести залишки армії за останню водну перешкоду — російські сапери захопили мости і вони були побудовані наспіх двома понтонними батальйонами генерала Еблє у крижаній воді. Самих понтонерів загинуло майже всі. До Німану в грудні 1812 року дійшли близько 20—40 тисяч боєздатних людей з 600 тисяч. Слово «Березина» у французькій мові досі означає катастрофу.
Лейпциг — Битва народів
Катастрофа в Росії розв'язала Європі руки. У січні—березні 1813 року Пруссія, Швеція і Велика Британія приєдналися до Росії у Шостій коаліції. У серпні до них приєдналася і Австрія — теща Наполеона перестала рятувати свого зятя. Наполеон, з нашвидку зібраної армії новобранців, ще встиг виграти кілька битв у Саксонії (Лютцен, Бауцен, Дрезден), але час брежував не на нього: тепер його противники навчилися його тактики і мали потрійну перевагу.
16—19 жовтня 1813 року під Лейпцигом у Саксонії розгорнулася найбільша битва Європи аж до Першої світової війни — Битва народів. 195 тисяч французів проти 365 тисяч союзників — російських, прусських, австрійських, шведських військ. За чотири дні — близько 120 тисяч убитих і поранених. На третій день саксонські полки перейшли на бік коаліції просто посеред бою. Наполеон, оточений з трьох боків, наказав відступати — але міст через річку Ельстер передчасно висадили в повітря, і близько 20 тисяч французів залишилися на правому березі і потрапили в полон. Наполеон утратив усю Німеччину за чотири дні. До Рейну дійшло близько 70 тисяч з 195 — і німецький фронт був зачинений назавжди.
Вторгнення у Францію і перше зречення
1 січня 1814 року війська коаліції — близько 300 тисяч під командуванням австрійського фельдмаршала Шварценберга, прусського Блюхера і російської гвардії — перейшли Рейн і вступили у Францію. Уперше за 20 років іноземна армія йшла по французькій землі. Наполеон з 70 тисячами провів те, що історики називають «кампанією шести тижнів» — блискучу серію оборонних боїв в Шампані: Бріенн, Ла-Ротьєр, Шампобер, Монмірайль, Шато-Тьєррі, Вошан. За один тиждень у лютому він виграв чотири битви проти різних колон коаліції. Це був, можливо, найгеніальніший період його полководницької кар'єри. Але людей, гармат і коней знищити Наполеон уже не міг.
30 березня 1814 року війська коаліції оточили Париж. Маршали Мармон і Мортьє капітулювали. 31 березня Олександр I в'їхав у Париж на чолі російської гвардії. Сенат, поспіхом скликаний Талейраном (тим самим, що допомагав Наполеону у 1799 році), оголосив про скинення імператора. 4 квітня 1814 року у Фонтенбло маршали відмовилися йти за Наполеоном на Париж. 6 квітня він підписав перше зречення. За договором у Фонтенбло йому залишали титул «імператора», пенсію в 2 мільйони франків і — як знущання — невеликий острів Ельба у Тірренському морі біля італійського узбережжя. У Францію повернувся Людовик XVIII — брат страченого 21 років тому Людовика XVI. Бурбони, як казав Талейран, «нічого не забули і нічого не навчилися».
Фаза 5. Сто днів (1815)
Найдивовижніший епізод у житті Наполеона — і одна з найвідоміших авантюр в історії. У лютому 1815 року 45-річний колишній імператор тікає з острова Ельба з 600 ветеранами і висаджується у Канні. За три тижні без жодного пострілу він проходить пів-Франції, його колишні полки масово переходять на його бік, і 20 березня він знову в Тюїльрі — на тому самому троні, з якого пішов 11 місяців тому. Європа об'єднується у Сьому коаліцію. 18 червня 1815 року під Ватерлоо у Бельгії все вирішується за один день. Через шість тижнів Наполеон уже на британському кораблі дорогою до острова Святої Олени.
Повернення з Ельби
На Ельбі Наполеон провів десять місяців. Він мав 600 солдатів старої гвардії, що добровільно поїхали з ним, мікроскопічний флот з кількох суден і реальну владу над 12-тисячним населенням. Він наводив там лад, як завжди: проклав дороги, побудував лікарню, реформував податки. Але новини з Франції доходили жахливі: Бурбони повернули дворянські маєтки, скасували триколірний прапор, ображали ветеранів імперії. У Відні засідав Віденський конгрес, що перекраяв Європу на користь монархічної реакції. До того ж англійці затягували виплату пенсії, обіцяної Наполеону, а ходили чутки, що його збираються перевезти на Азорські острови або просто отруїти.
26 лютого 1815 року Наполеон з 1100 людей, шістьма гарматами і двома сотнями коней відплив з Портоферрайо. 1 березня він висадився у Гольф-Жуан біля Канна. У Гренобль, де його зустрів 5-й лінійний полк королівської армії, Наполеон вийшов сам перед строєм, відкрив сюртук і сказав: «Солдати! Якщо хтось серед вас хоче вбити свого імператора, ось він». Полк миттєво перейшов на його бік. У Ліоні, потім у Парижі — те саме. Маршал Ней, який обіцяв Людовику XVIII «привезти Наполеона у залізній клітці», 14 березня обнімав свого імператора. 20 березня 1815 року Наполеон увійшов до Тюїльрі. Людовик XVIII утік до Бельгії за добу до того. За три тижні, без жодного пострілу, без жодної битви, Наполеон знову правив Францією. Європа була шокована.
Ватерлоо
На Віденському конгресі Наполеона оголосили «ворогом людства». Сьома коаліція — Велика Британія, Пруссія, Австрія, Росія — зібрала близько 700 тисяч солдатів. Наполеон встиг зібрати 280 тисяч. Він вирішив завдати удару першим, поки союзники не зосередилися. 16 червня 1815 року у Бельгії його армія розбила прусаків Блюхера при Ліньї і затримала англо-голландців Веллінгтона при Катр-Бра. Маршал Груші з 33 тисячами був посланий переслідувати Блюхера, щоб той не з'єднався з Веллінгтоном.
18 червня 1815 року під Ватерлоо в 15 кілометрах на південь від Брюсселя 72 тисячі французів зустрілися з 68 тисячами англо-голландо-німців Веллінгтона. Цілий день Наполеон кидав корпуси Нея у фронтальні атаки на британські карати на гребні Мон-Сен-Жан — і не міг прорватися. Стояла сильна злива, поле перетворилося на болото, що уповільнило артилерію. Близько 19:00 на правому французькому фланзі замість очікуваних військ Груші з'явилися прусаки Блюхера, що залишили Груші в полі і обходом дійшли до поля бою. Стара гвардія, кинута в останню атаку на крик «Стара гвардія не здається, вона вмирає» (фраза, яку, скоріш за все, Камбронн ніколи не казав), була розстріляна. До ночі армія Наполеона перестала існувати. Загалом за один день — близько 50 тисяч убитих і поранених. 22 червня 1815 року Наполеон підписав друге і останнє зречення. Сто днів закінчилися.
Свята Олена і смерть легенди
Намагаючись утекти до Сполучених Штатів, Наполеон 15 липня 1815 року здався капітану британського корабля «Беллерофон» біля Рошфора. Британці ухвалили рішення, яке тепер видається жорстоким і геніальним водночас: вислати його не на близьку Ельбу, а на крихітний острів Свята Олена у південній частині Атлантичного океану — 1900 кілометрів від найближчого африканського берега, і 7000 кілометрів від Європи. Жодних втеч звідти не передбачалося.
Наполеон прибув на Святу Олену 17 жовтня 1815 року і провів там п'ять років і сім місяців, аж до смерті 5 травня 1821 року у віці 51 року. Офіційний діагноз — рак шлунка (як і у його батька). Версія про отруєння миш'яком, що довгий час циркулювала, сучасними дослідженнями волосся не підтверджується. Останні роки він диктував свої мемуари генералу Лас-Казу і капітану Ґуржо — «Меморіал Святої Олени», виданий у 1823 році, став бестселером XIX століття і фактично створив наполеонівський міф: образ великого полководця, що боровся за свободу і єдність Європи проти реакційних монархів. Це був перший приклад того, як у новій епосі переможений може виграти посмертну ідеологічну війну. У 1840 році, за рішенням Луї-Філіпа, останки Наполеона перевезли до Парижа і поховали в Соборі Інвалідів — там, де він лежить і досі.
Спадщина Наполеона
Наполеон програв війну, але виграв спадщину. Цивільний кодекс 1804 року досі діє у Франції, Бельгії, Італії, частині Латинської Америки, Луїзіані, Японії, Туреччині — близько мільярда людей живуть під його нормами. Адміністративна структура Франції — префекти, департаменти, державні школи (ліцеї), Банк Франції, Орден Почесного легіону, центральна податкова служба — це все Наполеон 1800—1810 років. Жодна зі ста наступних реформ за двісті років не змогла цього скасувати. Метрична система, яку запровадила революція і поширив Наполеон, тепер обов'язкова в 95% країн світу.
Геополітично Віденський конгрес 1815 року, що мав «забути» Наполеона, насправді став системою, побудованою для того, щоб не повторити його — «Європейський концерт»: регулярні зустрічі великих держав для запобігання війн. Він протримався майже сторіччя, до 1914 року. Маршали Наполеона залишили слід в історії: Бернадот, обраний шведським парламентом наслідним принцем у 1810 році, став королем Карлом XIV у 1818 році — і його прямі нащадки сидять на шведському троні досі. Король Швеції Карл XVI Густав — нащадок французького революційного маршала. Сама династія Бонапартів повернулася до влади ще раз: племінник Наполеона Луї-Наполеон у 1851 році став імператором Наполеоном III і правив Францією 18 років, до катастрофи Седана 1870 року. Культ Наполеона — у живописі, літературі, опері, кінематографі — досі живий: до 2024 року про нього знято близько 80 повнометражних фільмів.
Чому це і досі важить
Наполеонівські війни — це момент, коли модерна Європа вийшла з оболонки Старого порядку остаточно. Усі великі сюжети наступних двохсот років виходять звідси. Деколонізація Латинської Америки: коли Наполеон у 1808 році скинув іспанських Бурбонів, колонії від Мексики до Аргентини залишилися без законного короля — і за 15 років усі вони стали незалежними. Болівар, Сан-Мартін, Ідальго, О'Хіггінс — кожен з них почав свою революцію в наполеонівському просторі. Сучасний націоналізм народився саме в опорі Наполеону: німецький — у звільнювальній війні 1813 року, іспанський — у партизанських Піренеях, російський — у Бородіні і Москві. Усі національні гімни XIX століття, від «Was ist des Deutschen Vaterland?» до польського «Jeszcze Polska nie zginęła», написані з пам'яттю про марш Великої армії.
На внутрішньому фронті Європи — Реставрація 1815 року не врятувала старий світ, а лише його законсервувала. Революції 1830 і 1848 років в Парижі, Берліні, Відні, Будапешті, Палермо, Мілані будуть повторенням — у м'якіших або жорсткіших формах — того, що Наполеон ніс на багнетах: рівність перед законом, кодифікацію цивільного права, свободу віросповідання, скасування феодальних повинностей. До 1870 року головне з порядку денного 1789—1815 років стане буденністю майже всієї Західної Європи. Сам Наполеон опинився останнім у дивовижному ланцюгу: римський імператор, що говорив французькою; диктатор, що писав закони про права людини; завойовник, що поширював свободу багнетами; імператор, що загинув за тисячі кілометрів у вигнанні. Європа двохсот років після нього живе під його тінню — частково борячись з ним, частково його продовжуючи.