Майже 200 років, протягом яких мільйон європейців у різний час залишали свої домівки, нашивали на одяг червоний хрест і йшли воювати за Святу Землю — за дві з половиною тисячі кілометрів від рідних сіл. Це був перший в історії міжнародний релігійний воєнний рух Заходу: вісім великих походів, десятки менших експедицій, чотири латинські держави на узбережжі сучасних Лівану, Сирії, Ізраїлю і Туреччини, два великі лицарські ордени і одна катастрофа — пограбування Константинополя християнами у 1204 році. Хрестові походи почалися 27 листопада 1095, коли папа Урбан II у Клермоні прокричав «Deus vult!» («Так хоче Бог!»), і символічно закінчилися 28 травня 1291, коли мамлюки султана Аль-Ашрафа Халіля взяли останню християнську фортецю на Святій Землі — Акру. За ці 196 років змінилося все: економіка Європи, географія її знань, релігійний словник Сходу і Заходу і навіть рецепти європейської кухні.
Хто з ким воював
З одного боку — латинське християнство: папа в Римі, королі Франції, Англії, Німеччини, Сицилії; рицарі, що йшли «у пілігримство зі зброєю»; італійські морські міста — Венеція, Генуя, Піза — які возили армії, постачали припаси і за це отримували торгові квартали у завойованих містах. До них приєднувалися селяни і городяни — інколи найманцями, частіше з власної віри. Воєнну організацію на Сході несли тамплієри (засновані 1119) і госпітальєри (з 1099): чернечі лицарі, що давали обітниці бідності, цнотливості і слухняності — і одночасно тримали найдорожчі замки тогочасного світу, як-от Крак де Шевальє у Сирії.
З іншого боку — мусульманський світ, який наприкінці XI ст. був роздроблений: Сельджукіди в Анатолії, Сирії та Іраку щойно розгромили Візантію при Манцикерті 1071 року; Фатімідський халіфат у Каїрі ворогував із сельджуками; десятки емірів воювали один з одним. Саме ця роздробленість дала можливість Першому походу здобути Єрусалим. У середині XII ст. ситуація змінилася: курд Саладін об'єднав Єгипет і Сирію в одну державу Аюбідів і у 1187 повернув Єрусалим. У XIII ст. Аюбідів змінили мамлюки — каста воїнів-рабів тюркського і черкеського походження, що захопили владу в Єгипті 1250 року. Саме мамлюк Бейбарс і його наступники методично винищили хрестоносні держави. Ще одна сторона конфлікту — Візантійська імперія, яка спершу запросила хрестоносців на допомогу проти турків, а потім сама стала їхньою жертвою у 1204 році.
Фази хрестових походів
Хрестові походи зручно поділити на 5 фаз. Народження ідеї і Перший похід (1095—1099): Клермонський собор, Народний хрестовий похід Петра Пустельника, важка облога Антіохії і взяття Єрусалима з масакрою. Латинський Схід і Другий похід (1100—1186): чотири латинські держави, тамплієри і госпітальєри, проповідь Бернара Клервоського і провал Другого походу під Дамаском. Саладін і Третій похід (1187—1192): Гаттін, втрата Єрусалима, Барбаросса тоне в річці, конкурс Філіпа і Річарда Левове Серце під Акрою, Яффський мир. Четвертий похід — катастрофа (1198—1204): задум Інокентія III, Венеційська пастка, узяття Зари, пограбування Константинополя християнами і Латинська імперія. Пізні походи і занепад (1217—1291): П'ятий похід в Єгипті, дипломатичний Шостий Фрідріха II, два невдалих походи Людовіка IX, мамлюки Бейбарса і остаточне падіння Акри. Завершують сторінку розділ про спадщину і епілог про те, чому це досі важить.
Фаза 1. Народження ідеї і Перший похід (1095—1099)
У 1071 році сельджуцький султан Альп Арслан розгромив візантійську армію при Манцикерті і за десятиліття зайняв майже всю Малу Азію. Імператор Олексій I Комнин у 1095 році відправив посольство до папи з проханням про невелику допомогу проти турків. У відповідь Урбан II запустив у рух мільйон людей — у наслідок чого Європа і Близький Схід уже ніколи не виглядали так, як до того.
Клермон, 27 листопада 1095
На соборі у французькому місті Клермон папа Урбан II виголосив проповідь, яку слухали тисячі лицарів і кліриків просто неба, бо в собор вони не вмістилися. Папа описав, як «турки осквернили святі місця», як паломники з Європи більше не можуть безпечно дійти до Єрусалима, як східні брати-християни молять про допомогу. Він пообіцяв учасникам походу повне відпущення гріхів — індульгенцію, яка тоді була нечуваною новацією — і захист майна та родин на час відсутності. Натовп у відповідь прокричав фразу, що стала гаслом усього руху: «Deus vult!» («Так хоче Бог!»). Хто хотів іти, той нашивав на одяг червоний хрест — звідси слово «хрестоносець».
Чому Європа так палко відгукнулася? Бо все збіглося. Період демографічного буму: чисельність населення зросла на 50% за століття, а земля передавалася старшому синові — молодші лицарі залишалися без спадку і шукали землі деінде. Епоха паломництв: ходити пішки до Сантьяго, Риму чи Єрусалима стало нормою благочестивого життя. Епоха «божого миру»: церква намагалася приборкати безкінечні приватні війни, забороняючи їх по неділях і святах — тепер вона запропонувала каналізувати ту саму войовничу енергію назовні. І додайте до цього страх перед кінцем світу, апокаліптичні очікування і соціальну напругу через голод 1093—1094 років. Через дев'ять місяців після Клермону, у літо 1096-го, у похід пішло вже понад 60 000 людей — лицарі і простолюдини разом.
Народний хрестовий похід Петра Пустельника
Раніше за лицарські загони у похід рушили селяни — без зброї, без припасів, без полководців. На чолі стояв Петро Пустельник — невеликий зростом, кістлявий, у грубому плащі чернець-харизматик з Ам'єна, що проповідував похід по Франції і Німеччині, а слухачі цілували копита його віслюка. У квітні 1096 натовп близько 40 000 людей — мужчин, жінок, дітей, безземельних селян, дрібних рицарів — рушив на схід. Дорогою через долину Рейну вони вчинили перші єврейські погроми хрестоносців: у Майнці, Шпайєрі, Вормсі, Кельні було знищено цілі громади, які сотні років там жили; епіскопи марно намагалися їх захистити. Це були перші масові вбивства євреїв у середньовічній Європі — і моторошний прообраз багатьох наступних.
До Константинополя дійшла половина: одних побили мадяри і болгари за грабежі, інші повмирали з голоду. Імператор Олексій, побачивши натовп без хліба і без дисципліни, негайно переправив їх до Малої Азії. У жовтні 1096 при Сіветоті турки повністю знищили Народний хрестовий похід. Петро Пустельник залишився живий лише тому, що того дня був у Константинополі за припасами. Кістки полеглих лежали потім ще багато років, і коли через рік до Анатолії прибула основна лицарська армія, вона побачила гори черепів. Так Перший похід почався з катастрофи.
Облога Антіохії, 1097—1098
Восени 1097 основна армія хрестоносців — близько 40 000 людей на чолі з князями Готфридом Бульйонським, Раймоном Тулузьким, Боемундом Тарентським, Танкредом і Балдуїном — стала перед стінами Антіохії, найбільшого міста Сирії, оточеного 400 вежами і потрійним кільцем стін. Облога тривала 7 місяців у страшних умовах: зимою хрестоносці їли коней і собак, у таборі панував голод, тиф і холера, дезертирували навіть єпископи. До червня 1098 померло, за одними оцінками, понад чверть війська.
3 червня 1098 один із турецьких командирів на ім'я Фіруз за хабар відкрив вночі ворота своєї вежі — Боемунд першим увірвався в місто, і до ранку Антіохію було взято. Уже наступного дня під стіни Антіохії підійшла величезна армія атабека Мосулу Кербоги, і вже хрестоносці опинилися в облозі — у місті без припасів. У такій безнадійній ситуації стався епізод, що став легендою: бідний прованський прочанин Петро Бартелемі заявив, що йому з'явився апостол Андрій і вказав, де у соборі святого Петра закопано Святий Спис (той, що пробив бік Христа на хресті). Спис «знайшли», і піднесений натовп — у тяжкому стані, з безпорадних виходів — кинувся у битву. 28 червня 1098 хрестоносці розбили армію Кербоги у нерівному бою біля воріт міста. Це була остаточна перемога, і відтоді Антіохія стала латинською — там Боемунд заснував перше з чотирьох латинських князівств.
Узяття Єрусалима, 15 липня 1099
7 червня 1099 виснажена армія — від початку походу залишилося не більше 15 000 з 60 000 — стала перед стінами Єрусалима. Місто було під владою фатімідського халіфа Каїра, гарнізон близько 1 000 єгипетських воїнів. Хрестоносці не мали ні дерева для облогових машин (околиці Єрусалима — пустеля), ні води. Допомогли генуезькі і пізанські кораблі, що прибули до Яффи і розібрали власні судна на дошки для облогових веж. 13 липня почався штурм, 15 липня о третій годині дня лицар Літольд Турнайський перший заскочив на стіну з вежі Готфрида Бульйонського.
Те, що сталося далі, ввійшло в історію як Єрусалимська масакра. Хрестоносці три дні методично вбивали все живе — мусульман у мечеті аль-Акса, євреїв у головній синагозі (яку підпалили разом з тими, хто там сховався), християн східних обрядів, що були прийняті за «невірних». Хроніст Раймон Аґілерський пізніше писав, що на Храмовій горі «коні брели по кров'я по коліна вершникам». Сучасні оцінки — близько 30 000 убитих мешканців за тиждень. Через тиждень вуцілілі лицарі босоніж пішли молитися до Гробу Господнього. Готфрид Бульйонський відмовився вінчатися короною там, де Христос носив корону з тернини, і прийняв титул «захисника Гробу Господнього». Через рік Готфрид помер, і його брат Балдуїн коронувався вже як король Єрусалима. Перший хрестовий похід дав Європі те, чого вона не сподівалася — і на 88 років Єрусалим став латинським.
Фаза 2. Латинський Схід і Другий похід (1100—1186)
Між першим і другим походом на сході виник цілий новий світ — Утремер («заморська земля» по-французьки): чотири латинські держави, що тяглися смугою близько 1 000 кілометрів від Кілікії до Червоного моря. Тут французькі лицарі будували гірські замки, шили з дамаського шовку каптани, читали трактати арабських лікарів і одружувалися з вірменськими принцесами. Це тривало одне коротке щасливе століття — поки не з'явився Саладін.
Чотири латинські держави
На завойованих землях постали Єрусалимське королівство (центр — Єрусалим, потім Акра), князівство Антіохійське (місто Антіохія в північній Сирії), графство Едеське (на північному сході Сирії — найдальше і найвразливіше) і графство Триполійське (на узбережжі сучасного Лівану). Усі вони визнавали короля Єрусалима своїм сюзереном і скликалися на спільні походи проти мусульман. Структура була чисто феодальна: король роздавав баронам великі лени, а ті — лицарям і васалам, підпираючи систему присягами. Землю обробляли місцеві арабські і сирійські селяни, які не змінили ні мови, ні віри — латиняни були лише тонким верхнім шаром: близько 200 000 європейців на 1 500 000 мусульман і східних християн.
Постійна нестача людей зробила Утремер дивно толерантним: латиняни одружувалися з вірменками і грекинями, мусульманські купці спокійно жили в Тірі, синагоги і церкви східних обрядів продовжували працювати. У містах діяла власна валюта — безант — і рукописні арабські цифри, що поступово прийшли через хрестоносців у Європу. Замки в горах будували за неприступним зразком: Крак де Шевальє в Сирії, що тримав 2 000 бійців і 5-річний запас провіанту, або Маргат, або Бельвуар над долиною Йордану. Кам'яні стіни цих споруд можна побачити і досі, і вони лишаються одними з найвизначніших фортифікацій усього Середньовіччя.
Тамплієри і госпітальєри
З бойовою силою у Святій Землі завжди була проблема: лицарі приходили, виконували обітницю, а потім поверталися до Європи. У 1119 році дев'ять французьких лицарів на чолі з Гуго де Пайеном склали обітницю охороняти прочан, що йшли від моря до Єрусалима, і король Балдуїн II дав їм частину старого королівського палацу — на місці колишнього Соломонового храму. Звідси назва — «бідні рицарі Христа і храму Соломонового», тамплієри. У 1129 на соборі в Труа Бернар Клервоський написав для них Статут: чернечі обітниці бідності, цнотливості і слухняності — плюс щоденне муштрування зі зброєю. Білий плащ з червоним хрестом тамплієра став символом нового, нечуваного раніше типу — лицаря-ченця.
Паралельно поряд із госпіталем святого Іоанна в Єрусалимі сформувався орден госпітальєрів — спершу для догляду за пораненими і хворими прочанами, а потім і для збройного захисту. У них був чорний плащ із білим хрестом. До середини XII ст. обидва ордени мали тисячі лицарів, землі по всій Європі (з яких надходили гроші) і повну незалежність від місцевих королів — підпорядковувалися напряму папі. Це були перші транснаціональні воєнні корпорації в історії, з власним фінансовим апаратом (тамплієри винайшли подобу банківських переказів — депозит в одному їхньому домі і видача в іншому), власними кораблями і власними замками. Уся військова потуга Утремеру в наступні 150 років трималася саме на них.
Другий похід і провал під Дамаском, 1147—1149
У 1144 році турецький атабек Зенгі захопив Едесу — найслабшу і найдальшу з латинських держав. Падіння першої з чотирьох християнських держав сходу викликало шок у Європі. Папа Євгеній III оголосив Другий хрестовий похід, а написати проповідь до нього доручив тогочасній моральній зірці християнства — абатові Бернару Клервоському, тому самому, хто склав Статут тамплієрів. Бернар проповідував з весни 1146 у Везеле перед королем Людовіком VII, потім у Шпайєрі перед імператором Конрадом III — і обидва монархи пішли на схід.
Похід виявився катастрофою. Німецька армія Конрада III була майже повністю знищена турками в Анатолії під Доріле́єм у жовтні 1147. Французька армія Людовіка VII також втратила більшість людей у горах Кадмосу. До Єрусалима дійшли лише два короля з невеликими дружинами. Замість того, щоб відбити Едесу — задля чого все і починалося, — на нараді в Акрі в червні 1148 вирішили атакувати Дамаск, який тоді перебував у союзі з єрусалимськими хрестоносцями проти Зенгі. Через п'ять днів облоги, через зраду місцевих баронів і політичні чвари, армія відступила. Це був повний провал: жодного завоювання, тяжкі втрати і дипломатична помилка, що штовхнула Дамаск у обійми сина Зенгі — Нур ад-Діна. Бернар Клервоський, повернувшись у монастир, пояснив поразку гріхами хрестоносців і помер у 1153 розчарованим. На Єрусалимському троні наступні 30 років сиділи слабкі або хворі королі — а в Сирії формувалася потужна сила, яка скоро дасть про себе знати.
Фаза 3. Саладін і Третій похід (1187—1192)
У 1187 році вся військова інфраструктура Утремеру, побудована за 88 років, упала за один тиждень. Курдський полководець з Тікрита, що об'єднав під своєю владою Єгипет і Сирію, спочатку розгромив об'єднану армію хрестоносців у битві біля Тиверіадського озера, а потім зайняв Єрусалим. У відповідь Європа зібрала найбільшу армію за всю історію хрестових походів — три королі рушили на схід.
Феномен Саладіна
Салах ад-Дін Юсуф ібн Айюб (1138—1193) народився у Тікриті в курдській родині, що служила сельджуцьким султанам. Дядько Ширкух привів його юним офіцером у Єгипет, де хлопець у 1169 у віці 31 року став візиром фатімідського халіфа в Каїрі, а через два роки скасував Фатімідський халіфат і повернув Єгипет до сунітської ортодоксії під номінальною владою Багдадського халіфа. Далі, протягом наступних 15 років, Саладін методично об'єднував Сирію, Месопотамію і Хіджаз — створивши те, що історики назвуть державою Аюбідів. Уперше за два сторіччя на південних кордонах Утремеру стояла єдина держава.
Саладін мав репутацію, незвичну навіть для своїх ворогів — лицаря в найкращому розумінні слова. Він жив скромно (помер, кажуть, без власних грошей — все віддав на милостиню), читав поезію, ніколи не порушував свого слова, відпускав ворогів за викуп або й без викупу, лікував поранених лицарів власним лікарем. Хроністи Європи присвятили йому окремі поеми; у Данте у «Божественній комедії» (XIV ст.) Саладін пробуває в лімбі поряд із древніми мудрецями, тобто Данте не міг помістити його в Пекло. У сучасній арабській культурі Саладін — це національний герой і символ єдності арабського світу; його ім'я взяли і Гамаль Абдель Насер, і Саддам Хусейн, що називався «новим Саладіном». Парадокс: курд за походженням став символом арабського націоналізму, а ворог Заходу — взірцем західного лицарства.
Гаттін, 4 липня 1187
У червні 1187 Саладін вторгся у Єрусалимське королівство з армією близько 30 000 чоловік. Король Єрусалима Гі де Лузіньян зібрав у відповідь майже все, що мав — близько 20 000, включаючи практично всіх лицарів тамплієрів і госпітальєрів. Це була найбільша армія, яку Утремер коли-небудь виставляв у поле. Граф Раймонд Триполійський, найдосвідченіший полководець, радив не виходити з гірських позицій — нехай Саладін сам нападає на воду і провіант. Гі вирішив інакше, і 3 липня вивів армію через спопелілу від спеки рівнину до висот Гаттіна, поблизу Тіверіадського озера. Саладін перерізав шлях до води, підпалив суху траву — і всю ніч хрестоносці, у важких обладунках, мучилися без води в задимленій спекотній долині.
На світанку 4 липня 1187 почалася битва. Лицарські атаки не пробивали мусульманську лінію; піхота, що гинула від жаги, кидала зброю і втікала; сам король Гі і Великий магістр тамплієрів Жерар де Рідфор потрапили у полон з реліквією — істинним хрестом, який армія несла з собою. На полі полягло від 17 до 18 тисяч лицарів і піхотинців. Саладін наказав негайно стратити всіх полонених тамплієрів і госпітальєрів — як «убивць»: вони, на відміну від звичайних лицарів, не мали права за статутом здаватися або давати викуп. Інших взяли в полон. Гаттін був смертним вироком Утремеру: за два місяці Саладін зайняв 52 міста. 2 жовтня 1187 після короткої облоги впав Єрусалим. На відміну від хрестоносців 1099, Саладін не пролив крові — мешканці отримали можливість викупитися або вийти з міста зі своїм майном. Куди Хрестоносці пройшли по крові, Саладін пройшов милосердям.
Третій похід: смерть Барбаросси і облога Акри
Звістка про падіння Єрусалима потрясла Європу. Папа Григорій VIII оголосив Третій хрестовий похід — і у похід рушили три найсильніші монархи Заходу. Фрідріх I Барбаросса, імператор Священної Римської імперії, у 67 років зібрав армію близько 100 000 і пішов сухопуттям через Угорщину і Анатолію. Філіп II Август, король Франції, і Річард I Левове Серце, король Англії, вирушили морем — кожен зі своїм флотом, з власних причин з'ясовуючи стосунки уже в дорозі.
10 червня 1190 в Кілікії, на півдні Анатолії, Фрідріх Барбаросса потонув у річці Селіф (нині Гьоксу) — сів на коня переїхати річку, і коня збило течією. Старого імператора в обладунку зірвало водою; коли його витягли, він уже не дихав. Велика німецька армія, втративши вождя, у більшості своїй повернула назад або розчинилася по дорозі — до Святої Землі дійшов лише невеликий загін. Так перший із трьох монархів сходу не побачив. У німецькій народній традиції Барбаросса не помер — він спить у горі Кіффхойзер у Тюрингії, його руда борода обвилася навколо кам'яного столу, і він прокинеться, коли імперія потребуватиме його.
Облога Акри і Яффський мир, 1191—1192
Філіп II і Річард I зустрілися біля стін Акри — головного порту Утремеру, який Саладін зайняв у 1187 і який останні залишки латинського війська вже два роки безуспішно намагалися повернути. Прибуття західних королів вирішило справу: 12 липня 1191 Акра здалася. Зразу почалися чвари: Філіп, посварившись із Річардом і занедужавши, у серпні поїхав додому до Франції, де негайно почав плести інтриги проти Річардових земель. Річард залишився у Святій Землі майже сам.
Подальша кампанія — це дуель між Річардом і Саладіном, що ввійшла у легенду. Перемога при Арсуфі (вересень 1191), методичний марш до Яффи, дві спроби повернути Єрусалим (обидва рази — за 20 кілометрів від міста — Річард повертав назад, бо не мав сил утримати місто після узяття), безкінечні переговори через посередників, обмін подарунками: Саладін присилав Річарду фруктів і снігу, коли той хворів; Річард посилав Саладіну сокола. У вересні 1192 вони уклали Яффський мир: Єрусалим залишається під владою Саладіна, але християнським паломникам відкритий безпечний доступ до Гробу Господнього; узбережжя від Тіра до Яффи лишається християнським; перемир'я на 3 роки і 8 місяців. Річард, який так і не побачив Єрусалима (хоча, кажуть, відмовився прибувати під його стіни — «не хочу дивитися на місто, яке не зміг повернути»), у жовтні 1192 поплив додому. На зворотному шляху він був узятий у полон герцогом Австрії Леопольдом і провів два роки в німецькому замку — але це вже інша історія. Через півроку, у березні 1193, у Дамаску помер Саладін — у віці 55 років, без грошей, віддавши все на милостиню. Його меч і досі зберігається в Топкапи у Стамбулі.
Фаза 4. Четвертий похід — катастрофа (1198—1204)
Якщо Перший хрестовий похід був великою релігійною авантюрою, а Третій — дзвінкою воєнною дуеллю, то Четвертий перетворився на найганебніший епізод усього руху: армія, що вирушила відвойовувати Святу Землю, у підсумку пограбувала християнський Константинополь — і ця рана між Сходом і Заходом не зажила і досі.
Інокентій III і ідея
У 1198 році новий папа Інокентій III, 37-річний амбітний юрист, оголосив новий хрестовий похід — щоб остаточно повернути Єрусалим. Інокентій вибрав за стратегію удар з півдня по Єгипту — серцю Аюбідської держави, через яку потім планувалося наступати на Святу Землю. План був військово розумний: Єгипет — джерело сили, з падінням якого Сирія сама впала б у руки. Папа збирав гроші особливим податком з духовенства, а проповідь у Франції доручив популярному священику Фульку з Нейлі. До 1202 року під прапором походу зібралися переважно французькі і фламандські лицарі — близько 33 000, на чолі з графом Тібо Шампанським (який раптово помер) і Боніфацієм Монферратським.
Король Франції Філіп Август і король Англії Іоанн Безземельний у поході участі не взяли — вони тоді воювали один з одним за нормандські замки. Це означало, що Четвертий похід уперше йшов без участі королів — лише з лицарством, а лицарство має платити власні гроші. І тут починається довгий ланцюг недосвідчених фінансових рішень, що завів усе в катастрофу.
Венеційська пастка
Лицарі звернулися до Венеції з замовленням флоту: 50 галер і транспортних суден на 33 500 пасажирів і 4 500 коней — за 85 000 марок срібла, фантастичну суму. Дож Енріко Дандоло — близько 90 років, повністю сліпий, але один з найхитріших політиків середньовіччя — погодився, наказав зупинити всю іншу торгівлю Венеції на півтора року і побудувати флот спеціально під замовлення. Коли в липні 1202 хрестоносці прибули на острів Лідо у Венеції, з'ясувалося, що їх удвічі менше, ніж планувалося, — багато передумало йти або вирушило власними кораблями. Гроші — лише третина потрібного.
Дандоло поставив ультиматум: або хрестоносці повертаються додому без походу і втрачають усе, що вже заплатили, або вони відпрацьовують борг, виконавши одну послугу для Венеції. Послуга: відвоювати у Венеції далматинське портове місто Зара (нині Задар у Хорватії), що його за пару років до того захопило Угорське королівство. Зара була католицьким містом; угорський король сам нашив на одяг хрест і теоретично перебував під захистом папи. Але вибору в хрестоносців не було. У листопаді 1202 армія Бога штурмувала і пограбувала католицьке місто — за вказівкою сліпого 90-річного венеційського банкіра. Папа Інокентій III, дізнавшись, лютував і відлучив від церкви всю армію — але потім тихо зняв відлучення, бо як інакше йти на Єгипет.
Узяття Константинополя, 12 квітня 1204
З-під стін Зари до табору хрестоносців прийшов молодий візантійський царевич Олексій Ангел, син скинутого імператора Ісаака II. Він пообіцяв: якщо хрестоносці допоможуть йому вернути трон у Константинополі, він заплатить 200 000 марок срібла (більше, ніж венеційський рахунок), приєднає православну церкву до Риму і дасть 10 000 візантійських солдатів для походу на Єгипет. Це була абсолютна казка — Візантія не мала таких грошей; молодий Олексій просто хотів зайняти трон. Але для голодних хрестоносців і хитрого Дандоло, який давно мав претензії до Константинополя за торгові пільги, ця пропозиція виявилася непереборною.
У липні 1203 флот пристав до Константинополя, штурмом узяв міські стіни (вперше з часів заснування міста у IV столітті — стіни Константинополя падали лише раз перед тим), і молодого Олексія коронували співімператором. Він не зміг виконати обіцянок — народ повстав, його скинули і вбили у січні 1204. Тоді хрестоносці зрозуміли, що ні грошей, ні Єгипту вже не буде. 12 квітня 1204 вони штурмували Константинополь удруге — і три дні методично грабували найбагатше місто християнського світу. Зруйнували Святу Софію, переплавили на монети бронзових Геркулесів і Афродіт, забрали мощі святих, ікони, чотирьох бронзових коней (нині на фасаді Сан-Марко у Венеції). Виник латинський «дележ Романії»: Болуен Фландрський коронувався як перший імператор Латинської імперії, Венеція отримала чверть міста і всі стратегічні острови, грецькі вельможі — те, що залишилося.
Фаза 5. Пізні походи і занепад (1217—1291)
Після катастрофи 1204 ідея хрестового походу вже ніколи не була такою свіжою, як у часи Урбана II. Але похід продовжувалися: п'ять основних експедицій за 75 років. Деякі з них (як Шостий) досягали успіху без жодної битви; інші (як Сьомий і Восьмий) закінчувалися повним розгромом. До кінця XIII століття у Святій Землі вже не залишилося християнської території.
П'ятий похід в Єгипті, 1217—1221
Папа Інокентій III ще раз спробував повернути ідею походу до її первісного плану — удар по Єгипту. Він помер за рік до старту, але Гонорій III довів справу до кінця. У 1218 хрестоносці на чолі з угорським королем Андрієм II і пізніше з папським легатом Пелагієм висадилися у дельті Нілу і взялися за облогу Дам\'єтти — головного порту країни. Облога тривала 16 місяців, але у листопаді 1219 місто впало.
Тоді сталося дивне: султан Аль-Каміль, племінник Саладіна, запропонував мирний договір — він віддавав хрестоносцям увесь Єрусалим, Віфлеєм і галілейські міста в обмін на повернення Дам'єтти і відхід з Єгипту. Усі реліквії 90-річної боротьби пропонувалися на блюді. Усі світські лідери радили прийняти. Але папський легат Пелагій категорично відмовився: він був переконаний, що армія завоює весь Єгипет, а Святу Землю вони отримають додатково. У літо 1221 хрестоносці рушили вгору по Нілу на Каїр — і потрапили у пастку: повені Нілу зробили відступ неможливим, а арабські війська відрізали припаси. У серпні 1221 Пелагій здався і повернув Дам'єтту в обмін на вільний прохід армії додому. Найдурніша дипломатична поразка усього хрестоносного руху: Єрусалим був у руках, але папський дурень не зміг його взяти.
Шостий похід — диплом Фрідріха II, 1228—1229
Через 7 років те, чого не зміг зробити папський легат, зробив один король без жодної битви. Фрідріх II Гогенштауфен, імператор Священної Римської імперії і король Сицилії, був людиною унікальною: володів шістьма мовами (включно з арабською), писав трактат про сокільництво, тримав при дворі мусульманських астрономів і одружився у 1225 з Йоландою — спадкоємицею Єрусалимського королівства. Папа Григорій IX, який ненавидів Фрідріха, відлучив його від церкви за відкладання походу — і саме відлучений від церкви імператор повів хрестовий похід.
У вересні 1228 Фрідріх прибув в Акру з невеликою армією і одразу почав переговори зі султаном Аль-Камілем — тим самим, що сім років тому пропонував Єрусалим. Аль-Каміль на той час мав сімейні війни з родичем-султаном Дамаску і потребував спокою на півдні. У лютому 1229 в Яффі вони уклали договір: Фрідріх отримує Єрусалим, Віфлеєм і Назарет на 10 років і 6 місяців; Купол Скелі і мечеть аль-Акса залишаються мусульманськими; вільний прохід для прочан обох вір. 17 березня 1229 Фрідріх увійшов в Єрусалим і сам поклав собі на голову золоту корону у храмі Гробу Господнього, бо ніхто з духовенства не хотів коронувати відлученого. Папа лютував і оголосив Єрусалим завойованим невірними способом. Найбільший дипломатичний успіх усієї Хрестових війни — і його ніхто не радів.
Сьомий і Восьмий походи Людовіка IX, 1248—1254 і 1270
Угода Фрідріха закінчилася у 1239, і у 1244 хорезмійські найманці знову захопили Єрусалим — цього разу остаточно. Король Франції Людовік IX (пізніше Святий Людовік) поклявся відвоювати Святу Землю, коли важко захворів у 1244, і виконав обітницю буквально. У 1248 він з армією 25 000 і коштом, що зруйнував французьку казну, висадився в Єгипті. Як і у П'ятому поході — узяли Дам'єтту, рушили на Каїр, потрапили в пастку біля Мансури у квітні 1250. Половина армії загинула від дизентерії і пораху, сам король Людовік потрапив у полон і його викупили за 400 000 ліврів. Він провів у Святій Землі ще 4 роки, укріплюючи Акру і Сидон, але повернути Єрусалим уже не зміг. Це був Сьомий похід.
У 1270 році Людовіку було вже 56 років, він був хворий, але знову вирушив у похід — цього разу в Туніс: за чутками, тамтешній султан хотів навернутися в християнство. Чутки виявилися хибними. Через місяць після висадки, 25 серпня 1270, Людовік помер у таборі під Тунісом — вірогідно, від дизентерії. Це був Восьмий похід. Король умирав на постелі з попелу, посипаній жменею хреста, і повторював слова: «Єрусалиме, Єрусалиме». Він був канонізований у 1297 — єдиний король Франції, що став святим. Його смерть символічно поставила крапку: у XIV столітті ніхто з європейських монархів вже не вирушав на хрестовий похід.
Бейбарс і падіння Акри, 1291
У 1250 році у Єгипті стався переворот: гвардія мамлюків — каста воїнів-рабів тюркського і черкеського походження, яких Аюбіди купували дітьми, навертали до ісламу і виховували як еліту армії — повстала і вбила султана. До влади прийшов султанат мамлюків, який триватиме у Єгипті 267 років. Перший великий мамлюцький султан Бейбарс (1260—1277) був військовий геній: у 1260 він зупинив монгольську армію у битві при Айн-Джалуті — єдиний випадок в історії, коли монголів зупинили у польовій битві. Потім Бейбарс взявся за хрестоносні держави.
Бейбарс і його наступники Калаун та Аль-Ашраф Халіль методично, фортеця за фортецею, вирізали Утремер. Антіохія впала у 1268, Крак де Шевальє у 1271, Триполі у 1289. Залишилася тільки Акра — остання столиця хрестоносців, велике багате місто з 40-тисячним населенням, найбільший порт Сходу. 5 квітня 1291 султан Аль-Ашраф Халіль із 200 000 воїнів і 100 облоговими машинами розпочав облогу. Захищали місто близько 14 000, в тому числі 1 000 тамплієрів, госпітальєрів і тевтонських лицарів — останні професіонали Утремеру. Облога тривала 44 дні. 18 травня мамлюки увірвалися у місто; різня тривала тиждень. Останні тамплієри загинули у головній вежі ордену, що обвалилася разом із ними і нападниками. 28 травня 1291 Акра впала. Через декілька тижнів здалися останні дрібні фортеці. Це був кінець Утремеру: 196 років хрестоносного руху на Сході закінчилися повним і остаточним крахом.
Спадщина Хрестових походів
На полі бою Хрестові походи закінчилися повною поразкою — Святу Землю не повернули, латинський Схід зник з мапи. Але як 200-річний контакт між Європою і мусульманським світом вони лишили слід далеко глибший. Військові ордени, що народилися у Святій Землі, перетворилися на впливові європейські установи: тамплієрів за надзвичайне багатство і таємничість у 1307 знищив король Франції Філіп IV (звідси старий міф про «прокляття тамплієрів»); госпітальєри переїхали на Родос, потім на Мальту і вижили до сьогодні як Мальтійський орден; тевтонці заснували власну державу у Прусії, з якої виросла потім модерна Німеччина. Італійські міста — Венеція, Генуя, Піза — за рахунок хрестоносної логістики стали морськими наддержавами Середземномор'я і фінансово найрозвиненішими містами Європи; з банків Генуї виросла потім капіталістична економіка Ренесансу.
На матеріальному рівні хрестоносці привезли в Європу те, без чого європейське життя сьогодні неможливо уявити: цукор, гречку, абрикоси, лимони, цитруси, бавовну, шовк, прянощі — щодня по два корабля прибувало до Венеції з Леванту. Привезли арабські цифри, алгебру, медичні трактати Авіценни, твори Аристотеля у латинському перекладі (через Толедо і Сицилію), наприклад «Метафізику» — і саме на цій основі у XII—XIII ст. зросли європейські університети. Привезли водяні млини нових типів, скляні вікна, дзеркала, парфуми. Реліквії, награбовані в Константинополі і Святій Землі, осіли по церквах Європи на сторіччя — від Святого Терна у Парижі до Туринської плащаниці. Шрам у відносинах християнства і ісламу — ось пряма спадщина 1099 і 1187 років. Розкол між Римом і Константинополем, що відбувся у 1054 році, після 1204 став остаточним і не загоїлась і досі.
Чому це і досі важить
Хрестові походи — це перша спроба людства провести міжконтинентальну ідеологічну війну: десятки тисяч людей з різних народів зібралися в один армійський організм заради абстрактної релігійної мети, а не за наказом конкретного короля чи з-за здобичі. У цьому сенсі весь сучасний словник «святої війни», «джихаду» і «ідеологічного хрестового походу» (від мови Дж. У. Буша після 11 вересня до риторики аль-Каїди) безпосередньо продовжує те, що було проголошено в Клермоні 1095 року. Ричард Левове Серце і Саладін у 1191—1192 роках стали першим прикладом «лицарського» діалогу між цивілізаціями: вони воювали один з одним, але обмінювалися подарунками, лікували один одного і не дозволяли своїм солдатам убивати дітей. Усі пізніші традиції міжкультурного шанування ворога — від європейського кодексу честі XVIII ст. до Женевських конвенцій XX-го — стоять на цьому прецеденті.
З другого боку, Хрестові походи — це і перший великий приклад масового релігійного фанатизму, спрямованого всередину. Перші жертви Першого походу — не турки, а євреї Рейнської області: у Шпайєрі, Вормсі, Майнці, Кельні влітку 1096 загинули цілі громади, що жили там з римських часів. Це був прообраз єврейських погромів пізнішого часу — від «єврейських запитань» XIX століття до Голокосту. Сьогодні в арабській культурі слово «хрестоносці» (al-Salibiyyun) досі вживається на позначення європейського втручання — від колоніальної доби XIX—XX ст. до американського вторгнення в Ірак 2003 року. У сучасній риториці джихаду «хрестовий похід» — це чіткий шифр для всього західного. Так на одну сторону — лицарство, університети і Святий Тернин, а на іншу — погроми, фанатизм і столітній шрам у відносинах із сусіднім цивілізаційним світом. Хрестові походи — це дзеркало, у яке Європа дивиться вже 900 років, і кожне покоління бачить у ньому своє відображення.