За чотири роки — з квітня 1861 по квітень 1865 — молода республіка, що ледве пережила своє вісімдесятиліття, влаштувала собі найбільшу криваву баню в усій своїй історії. У війні між Північчю і Півднем загинули, за сучасними оцінками, від 620 000 до 750 000 солдатів — більше, ніж усіх американців, які загинули у двох світових війнах, Кореї та В\'єтнамі разом узятих. Союз (Union) — 23 північні штати з населенням 22 мільйони — воював проти Конфедерації (Confederacy) — 11 південних штатів з 9 мільйонами населення, з яких 4 мільйони були чорними рабами. Питання, заради якого все це сталося, було просте і страшне: чи має одна людина право володіти іншою як худобою. Війна закінчилася капітуляцією генерала Лі при Аппоматтоксі, вбивством президента Лінкольна за п\'ять днів — і ухваленням 13-ї поправки до Конституції, що скасувала рабство на території всіх Сполучених Штатів. Сучасна Америка — з усіма її ідеями громадянських прав, з її ще не загоєними расовими ранами і з її розумінням, що таке федеральна держава — народилася саме у ці чотири роки.
Хто з ким воював
З одного боку — Союз (Union, або Federals): 23 північні і західні штати, що залишилися вірними федеральному уряду в Вашингтоні і президентові Аврааму Лінкольну. Це була промислова Америка: близько 22 мільйонів населення, 90% усіх фабрик країни, 70% залізниць, майже вся видобувна промисловість і морський флот. Північ випускала рушниці, гармати, локомотиви, форму, провіант — і могла мобілізувати у війну до 2,1 мільйона солдатів. Її головна армія — Армія Потомаку, що захищала Вашингтон і протягом усіх чотирьох років воювала за столицю Конфедерації — Річмонд у Віргінії.
З іншого боку — Конфедеративні Штати Америки (Confederacy, або Rebels): 11 південних штатів, що відділилися у 1860—1861 на чолі з Джефферсоном Девісом. Південна Кароліна вийшла першою — у грудні 1860, через місяць після обрання Лінкольна; за нею — Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, Віргінія, Арканзас, Теннессі та Північна Кароліна. 9 мільйонів населення, з яких 4 мільйони — раби, що працювали на бавовняних плантаціях і не мали жодних прав. Південь жив з експорту бавовни — у 1860 році 75% світової бавовни вирощувалося руками американських рабів, і британські та французькі ткацькі фабрики залежали від цього. Військо Конфедерації мобілізувало близько 900 000 солдатів, мало геніальних генералів — насамперед Роберта Е. Лі, Стоунвола Джексона і Натана Бедфорда Форреста — але майже не мало промисловості, флоту і залізниць. Південь поставив усе на одну надію: що Європа визнає Конфедерацію і витягне її дипломатично.
Фази Громадянської війни у США
Історія Громадянської війни зручно ділиться на 5 фаз. Витоки і відділення (1854—1861): закон Канзас-Небраска, рішення Верховного суду у справі Дреда Скотта, рейд Джона Брауна на Гарперс-Феррі, обрання Лінкольна, відділення південних штатів і обстріл Форту Самтер 12 квітня 1861. Шок 1861—1862: перша битва при Булл-Рані як холодний душ, призначення МакКлеллана командувачем Армії Потомаку, найкривавіший день в історії Америки при Антієтамі 17 вересня 1862, Прокламація про звільнення рабів. Перелом 1863: формування чорних полків USCT, смерть Стоунвола Джексона при Чанселорсвіллі, три дні Геттисбергу 1—3 липня, падіння Віксбергу 4 липня — і Геттисберзька промова Лінкольна. Тотальна війна 1864: призначення Гранта головнокомандувачем, кампанія Уайлдернесу, Шерман і його марш через Джорджію до моря, переобрання Лінкольна. Кінець війни 1865: капітуляція Лі при Аппоматтоксі 9 квітня, вбивство Лінкольна 14 квітня у театрі Форда, ухвалення 13-ї поправки. Завершують сторінку розділ про Реконструкцію і епілог про модерну Америку.
Фаза 1. Витоки і відділення (1854—1861)
Війна 1861 року не звалилася як грім з ясного неба — вона визрівала десятиліттями. Усе більш індустріальна, дрібнофермерська і вільна Північ і все більш плантаторський, рабський і експортно-аграрний Південь жили вже фактично у двох різних країнах. Кожне нове рішення Конгресу про новий штат — вільний чи рабський — наближало вибух. У 1850-х компроміси один за одним зривалися, і до 1860 року стало ясно, що мирного виходу більше нема.
Рабство як політичний фронт: Канзас-Небраска і Дред Скотт
У 1854 році сенатор Стівен Дуглас провів через Конгрес Закон Канзас-Небраска: він скасував Міссурійський компроміс 1820 року і дозволив новим штатам самим вирішити голосуванням, бути їм рабовласницькими чи вільними. Прихильники і противники рабства негайно ринули у Канзас, щоб «переголосувати» один одного — почалася маленька громадянська війна, яку тогочасні газети назвали «Кривавий Канзас» (Bleeding Kansas). У 1856 в самому Сенаті прихильник Півдня сенатор Престон Брукс підійшов до сенатора Чарльза Самнера і побив його тростиною майже до смерті — за антирабовласницьку промову. У 1854 році з\'явилася нова партія — Республіканська, об\'єднана однією ідеєю: жодного нового рабовласницького штату.
У 1857 році Верховний суд США виніс рішення у справі Дред Скотт проти Сендфорда. Дред Скотт — чорний раб, який кілька років жив із господарем у вільному штаті Іллінойс — позивався, вимагаючи свободи. Суд на чолі з суддею Тейні відхилив позов, постановивши, що чорні люди — навіть вільні — не є громадянами США і взагалі «не мають жодних прав, які білий зобов\'язаний поважати». Більше того — Конгрес, мовляв, не має конституційного права забороняти рабство в жодній території. Це рішення фактично робило рабство легальним по всій країні. Північ була шокована; Південь радів. Будь-який політичний компроміс після Дреда Скотта став майже неможливим.
Джон Браун — людина з рушницею
У жовтні 1859 року аболіціоніст-фанатик Джон Браун на чолі загону з 21 чоловіка — серед них кілька його синів і п\'ять колишніх рабів — захопив федеральний арсенал у містечку Гарперс-Феррі у Віргінії. План Брауна був майже біблійний за своїм максималізмом: озброїти повсталих рабів і запалити загальне антирабовласницьке повстання у всіх південних штатах одночасно. План провалився за 36 годин: жоден раб у тих краях про повстання не довідався, а федеральні війська під командуванням полковника Роберта Е. Лі — так, того самого Лі — оточили арсенал і взяли Брауна штурмом. Десять його людей, серед них двоє синів, загинули. Брауна повісили 2 грудня 1859 року.
Південь побачив у Брауні живий доказ того, чого він боявся з усіх своїх сил: північанин, що приходить з рушницею і кидає клич рабам. Південні газети запевняли читачів, що за Брауном стоїть уся Республіканська партія і весь Північ. Північ натомість, попри те що офіційно Брауна засуджували, поховала його як мученика — у багатьох церквах задзвонили дзвони у день страти. Поет Ральф Волдо Емерсон назвав Брауна «святим». До президентських виборів 1860 року залишався рік — і обидві сторони країни вже фактично готувалися до війни.
Обрання Лінкольна, відділення штатів і обстріл Самтера
На президентських виборах 6 листопада 1860 року переміг Авраам Лінкольн — кандидат від нової Республіканської партії, юрист із Іллінойсу, що відверто заявляв: жодного нового рабовласницького штату. Він не отримав жодного голосу у десяти південних штатах — їх просто не було у бюлетенях, — але виграв усі 18 північних і Захід, що дало йому 180 виборщиків з потрібних 152. Південь сприйняв це як вирок. Уже 20 грудня 1860 року Південна Кароліна першою проголосила відділення від Союзу. До лютого 1861 за нею пішли Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана і Техас. У лютому семеро відколотих штатів зустрілися в Монтгомері, Алабама, проголосили Конфедеративні Штати Америки й обрали президентом Джефферсона Девіса — колишнього сенатора і військового міністра США.
4 березня 1861 Лінкольн склав присягу і у промові інавгурації звернувся до Півдня: «У ваших, не в моїх руках, мої незадоволені співгромадяни, лежить справа громадянської війни». Він наполягав, що відділення нелегальне, але не загрожував першим почати війну. Перші постріли пролунали з Півдня. У гавані Чарлстона, Південна Кароліна, стояв федеральний форт — Форт Самтер — з невеликим гарнізоном майора Андерсона. Лінкольн відмовився віддати форт і відправив туди корабель з провіантом. 12 квітня 1861 року о 4:30 ранку конфедеративні батареї відкрили по форту вогонь. Через 34 години бомбардування Андерсон спустив прапор. Війна почалася. У наступні тижні до Конфедерації приєдналися ще чотири штати — Віргінія, Арканзас, Теннессі і Північна Кароліна.
Фаза 2. Шок 1861—1862
У перші місяці війни обидві сторони щиро вірили, що все скінчиться за один великий бій — і що додому повернуться до Різдва. Замість цього вони отримали півтора року страшних відкриттів: що південні генерали — кращі; що сучасна нарізна зброя робить старі тактики самовбивчими; і що армія у 100 тисяч чоловік без харчів, медицини і залізниці тане швидше за літній сніг. Шок 1861—1862 років — це момент, коли Америка зрозуміла: вона залізла у війну, до якої не була готова.
Перший Булл-Ран — невчасна реальність
21 липня 1861 року при невеликій річці Булл-Ран поблизу містечка Манасас у Віргінії, лише за 40 кілометрів на південний захід від Вашингтона, відбулася перша велика битва війни. Армія Союзу під командуванням генерала Ірвіна МакДауелла — близько 28 тисяч переважно слабонавчених добровольців — рушила на Річмонд за наказом Лінкольна, який не міг далі терпіти насмішки преси на тему «На Річмонд!». На полі стояла приблизно така ж за чисельністю армія Конфедерації під командуванням генералів Боргарда і Джонстона. У Вашингтоні настільки не сумнівалися у перемозі, що сенатори і дами в каретах виїхали за армією подивитися «бій століття» — з пікніковими корзинами.
Бій ішов важко і нерішуче, поки на лівий фланг федеральних не вийшла бригада віргінського генерала Томаса Джексона. Інший південний командувач, побачивши, як Джексон тримає позицію, гукнув своїм солдатам: «Дивіться, Джексон стоїть як кам\'яна стіна!» — і прізвисько «Стоунвол» (кам\'яна стіна) прикипіло до Джексона до смерті. Армія МакДауелла зламалася і побігла; разом з нею у паніці тікали і сенатори, і пікніки, і коні. Потім кажуть, що якби конфедерати тоді кинулися на Вашингтон, війна закінчилася б в один день. Але і вони були виснажені й не пішли. Уряд у Вашингтоні зрозумів: цю війну так не виграти. Знадобиться справжня армія.
МакКлеллан і Армія Потомаку
Лінкольн викликав на чолі нової армії 34-річного генерала Джорджа Б. МакКлеллана — випускника Вест-Пойнту, інженера, що відзначився у Кримській війні як спостерігач. МакКлеллан виявився блискучим організатором: за пів року він з нічого створив Армію Потомаку, добре одягнуту, навчену, нагодовану і високого бойового духу. Солдати його обожнювали; пресі він був героєм; навіть Лінкольн у листах писав, що «у мене є лише один генерал». Але далі почалася трагедія: МакКлеллан виявився патологічно обережним. Йому завжди здавалося, що ворога вдвічі більше, ніж є насправді. Він не хотів воювати.
Навесні 1862 МакКлеллан відкрив Кампанію на півострові: висадив армію 121 тис. чоловік на віргінському півострові між річками Йорк і Джеймс і повільно рушив на Річмонд. У червні—липні відбулася серія боїв, відомих як «Битви семи днів»: новий командувач конфедератів Роберт Е. Лі — Лінкольн, до речі, на початку війни пропонував йому очолити Армію Союзу, але Лі обрав свою рідну Віргінію — атакував МакКлеллана раз за разом і змусив його відступити, хоча федеральна армія тоді була і чисельнішою, і краще оснащеною. Лі продемонстрував те, що стане його стилем: швидкі удари, обхідні маневри, готовність ризикувати усім. У серпні 1862 при Другому Булл-Рані Лі знову розбив федеральних — цього разу під командуванням генерала Поупа. Армія повернулася до Вашингтона. Лі вирішив, що настав момент перенести війну на територію Півночі — і вторгся у Меріленд.
Антієтам — найкривавіший день і Прокламація про звільнення
17 вересня 1862 року при невеликому містечку Шарпсбург у Меріленді, на берегах річки Антієтам, відбулася битва, після якої американська земля ще не бачила такого жаху. За один світловий день у бою загинуло, було поранено або зникло безвісти близько 23 000 солдатів — більше американців, ніж Сполучені Штати втратили у війнах за незалежність, мексиканській та іспано-американській разом узятих. Поле — кукурудзяне і обнесене кам\'яними стінами — лежало мертве. Лі, що мав лише 38 тисяч людей, вистояв проти 75-тисячної армії МакКлеллана — той знав плани Лі, бо випадково знайшов на узбіччі загублену копію його наказу, але і це не змусило його атакувати рішуче. Однак уночі Лі змушений був відійти за Потомак. Технічно — це була перша стратегічна перемога Союзу.
Лінкольн чекав саме такого моменту. Через п\'ять днів — 22 вересня 1862 року — він оголосив попередню Прокламацію про звільнення рабів: з 1 січня 1863 року всі раби у всіх штатах, що залишаються у стані заколоту проти Сполучених Штатів, оголошуються «відтепер і назавжди вільними». Прокламація не звільняла рабів у тих південних штатах, що вже були під федеральним контролем, і не у вірних Союзу штатах-рабовласниках (Меріленд, Делавер, Кентуккі, Міссурі) — тут потрібен був вузький юридичний обхід. Але вона змінила сенс війни: тепер це була війна не просто за збереження Союзу, а за знищення рабства. Британія і Франція, які серйозно розглядали визнання Конфедерації, тепер не могли вступити у війну на боці рабовласників. Війна стала моральною.
Фаза 3. Перелом 1863
1863 рік стане в історії США тим самим переломним роком, після якого вже неможливо було уявити іншого результату — хоча воювати залишалося ще два роки. У ньому усе зійшлося разом: чорні полки, що вперше пішли в бій під федеральним прапором; смерть найкращого південного генерала; три липневі дні в Пенсильванії, які поклали кінець надіям Лі взяти війну на Північ; падіння Віксбергу і повний контроль Союзу над річкою Міссісіпі; і коротка промова Лінкольна на новому військовому цвинтарі — промова, яку американці сьогодні вчать у школі напам\'ять.
USCT — чорні полки
З 1 січня 1863 року, коли Прокламація про звільнення набрала чинності, армія Союзу почала офіційно приймати чорних солдатів. До кінця війни в окремих кольорових частинах — U.S. Colored Troops (USCT) — служили понад 180 000 чорних чоловіків: близько 10% усієї армії Союзу. З них приблизно три чверті були колишніми рабами, що втекли або були звільнені. Платили їм спочатку менше, ніж білим солдатам ($7 проти $13 на місяць), уніформа і озброєння були гіршими, командирами їм майже завжди ставили білих офіцерів — але вони йшли в бій із розумінням, заради чого.
Першою великою перевіркою для USCT став штурм Форту Вагнер у Південній Кароліні 18 липня 1863 року: 54-й Массачусетський, перший повністю набраний чорний полк Півночі, на чолі з полковником Робертом Гулдом Шоу — білим аболіціоністом — атакував укріплений форт. Близько 270 з 600 загинули, у тому числі сам полковник Шоу. Південь, дізнавшись про загиблого офіцера-білого, який «вів негрів», поховав його у спільній могилі з його солдатами — як знак ганьби. Шоу мав би бути обуреним. Натомість його родина написала: «Ми не уявляємо собі прекраснішого поховання для нього». Атака не вдалася, але вона довела одну річ, що для Америки 1863 року була неочевидною: чорний солдат уміє і готовий вмирати за країну, яка все ще не вважала його повним громадянином.
Чанселорсвілл і смерть Стоунвола Джексона
На початку травня 1863 року при Чанселорсвіллі у Віргінії Лі здобув те, що пізніше військові історики назвуть «його ідеальною битвою». Маючи лише 60 тисяч проти 130-тисячної Армії Потомаку нового командувача — генерала Джозефа Гукера, — Лі зробив те, чого жоден підручник не дозволяє: він розділив свою меншу армію на дві частини. Стоунвол Джексон з 28 тисячами здійснив 19-кілометровий обхідний марш через лісову частину поля бою, відому як «Дика глуш» (the Wilderness), і ввечері 2 травня вдарив у правий фланг Гукера, що пив каву і навіть не виставив пікетів. Армія Союзу побігла. Гукер відступив за Раппаханок.
Це була блискуча перемога Лі — і одночасно його найдорожча. У сутінках того ж 2 травня Стоунвол Джексон з ад\'ютантами повертався з розвідки. Власні південнокаролінські стрільці прийняли їх за федеральну кавалерію і дали залп. Джексон отримав три кулі — у праву руку і в ліве плече. Руку йому ампутували. Лі, дізнавшись, з відчаєм сказав: «Він втратив свою ліву руку, а я — мою праву». Тиждень потому, 10 травня, Джексон помер від пневмонії — йому було 39 років. Без Джексона Лі вже ніколи не воював так само. Через два місяці саме брак Джексона буде однією з причин поразки під Геттисбергом.
Геттисберг — три липневі дні
У червні 1863 року Лі вдруге вторгся у північні штати — цього разу у Пенсильванію. Він сподівався виграти битву на території Союзу, спустошити промислову Північ і нарешті змусити Лінкольна почати переговори. 1—3 липня 1863 при невеликому містечку Геттисберг зустрілися Армія Північної Віргінії Лі (75 тис.) і Армія Потомаку нового командувача — генерала Джорджа Міда (94 тис.). Зустріч була випадковою — конфедеративний загін шукав чоботи у місті. За три дні битва переросла у найбільшу битву в історії Західної півкулі.
Першого дня конфедерати відтіснили федеральних на пагорби південніше міста. Другого дня були страшні бої за Литл-Раунд-Топ, Пшеничне поле і Персиковий сад; полковник Джошуа Чемберлен зі своїм 20-м Мейнським полком на крайньому лівому фланзі Союзу вистояв проти алабамців і врятував усю позицію. Третього дня, 3 липня, Лі вирішив піти ва-банк: атака Пікетта — 12 500 конфедератів пішли через відкрите кілометрове поле під артилерійський і рушничний вогонь федеральних на висоті Цвинтарного хребта. Дійшло до позиції, кажуть, не більше ніж пару сотень — і їх перебили. Близько половини учасників атаки лягли мертвими або пораненими. Вночі Лі почав відхід. Загальні втрати за три дні — близько 51 000 з обох сторін. Армія Північної Віргінії втратила третину свого складу і вже ніколи не була здатна на новий наступ.
Віксберг і поділ Конфедерації навпіл
Поки під Геттисбергом текла кров, на іншому краю континенту, на півдні, генерал Союзу Уліс С. Грант завершував облогу Віксбергу — останнього великого міста Конфедерації на річці Міссісіпі. Місто, що стояло на високому пагорбі над рікою, було «гібралтаром Конфедерації»: поки воно трималося, Південь міг отримувати харчі і коней з Техасу й Арканзасу. Грант протягом весни 1863 здійснив один із найхитріших маневрів усієї війни — переправив армію південніше Віксбергу і взяв місто з тилу, відрізавши його від запасів.
Облога тривала 47 днів. Місто з гарнізоном 30 тис. і кількома тисячами цивільних голодувало — наприкінці кажуть, їли мулів, котів і кору з дерев. Жителі копали печери у глиняних схилах, щоб ховатися від артилерії. 4 липня 1863 року — наступного дня після провалу атаки Пікетта при Геттисбергу — гарнізон Віксбергу капітулював. Сполучені Штати тепер контролювали всю річку Міссісіпі від витоку до Мексиканської затоки. Конфедерація була розрізана навпіл: Техас, Арканзас і більша частина Луїзіани відрізані від решти Півдня. Лінкольн з полегшенням сказав: «Батько вод знову вільно тече до моря». Через 4 липня — день народження Сполучених Штатів — Віксберг ще 81 рік, до Другої світової війни, не святкуватиме День Незалежності.
Геттисберзька промова
19 листопада 1863 року на новому військовому цвинтарі при Геттисбергу — там, де ще чотири місяці тому лежали у відкритих ровах тіла американців з обох сторін, — відбулася урочиста церемонія освячення. Головну промову виголошував видатний оратор Едвард Еверетт — і говорив дві години. Після нього коротко виступив президент Авраам Лінкольн. Його промова тривала менше трьох хвилин. Текст уміщується на одну сторінку — лише 272 слова.
«Чотири рахунки і сім років тому», — почав Лінкольн (тобто 87 років, відсилаючи до 1776 — Декларації незалежності), — «наші батьки породили на цьому континенті нову націю, зачату у свободі, присвячену тій ідеї, що всі люди створені рівними». Він не похвалив армію, не назвав жодного імені — він повторив, навіщо ця війна: щоб «уряд народу, через народ, для народу не зник з лиця землі». На місці промова видалася блідою; Лінкольн сам подумав, що провалив. Газети наступного дня одні похвалили, інші висміяли. Але час показав інше: ці 272 слова стали тим текстом, через який Америка почала розуміти сама себе. Сьогодні їх вчать у школі і висічено на стіні Меморіалу Лінкольна у Вашингтоні.
Фаза 4. Тотальна війна 1864
У 1864 році Лінкольн нарешті знайшов свого генерала. Уліс С. Грант, переможець Віксбергу, був призначений головнокомандувачем усіх армій Союзу — і запровадив принципово нову стратегію: не маневри, а тиск. Не виграти одну битву і відступити — а ламати ворога безперервно і скрізь, використовуючи перевагу Півночі у людях і ресурсах. Грант на сході взяв Лі за горло і не відпускав; Шерман на заході пішов через Джорджію до моря, нищачи усе, що могло живити південну армію. Це була перша справжня сучасна війна — тотальна війна проти економіки і волі ворога.
Грант і нова стратегія
У березні 1864 року Лінкольн призначив Уліса С. Гранта головнокомандувачем усіх армій Сполучених Штатів і присвоїв йому звання генерал-лейтенанта — звання, що не використовувалося з часів Джорджа Вашингтона. Грант був повна протилежність МакКлеллана: невисокий, мовчазний, у пом\'ятій уніформі, з постійною сигарою в зубах, без жодного бажання влаштовувати паради. Один із сучасників сказав: «Цей чоловік виглядає так, ніби він вирішив пройти крізь стіну і не сумнівається, що пройде». Грант не вірив у одну вирішальну битву — він вірив у наступ скрізь і одночасно, без передиху для ворога. Лі мусить був битися постійно — а замінити втрати йому не було ким.
Стратегія була проста: дві основні армії одночасно тиснуть Конфедерацію. На сході сам Грант з Армією Потомаку (110 тис.) бере Лі за горло у Віргінії і не відпускає, поки не візьме Річмонд. На заході Вільям Текумсе Шерман з 100-тисячною армією йде з Чаттануги через Атланту вглиб Джорджії і Кароліни, нищачи економіку Півдня. Менші армії одночасно ведуть наступ у долині Шенандоа і у Луїзіані. Це була стратегія безперервного знекровлення. Грант відверто писав: «Я не маю іншого плану, крім того, щоб бити вашу армію скрізь, де я її знайду».
Уайлдернес, Колд-Гарбор і облога Петерсбергу
У травні—червні 1864 розгорнулася Кампанія Виверженою (the Overland Campaign) — серія найкривавіших боїв війни. 5—7 травня — битва у тій самій лісовій Дикій глуші (Wilderness), де рік тому загинув Стоунвол Джексон; ліс зайнявся, поранені згоріли заживо. 8—21 травня — Спотсильванія, де у одному з епізодів на ділянці шириною 200 метрів відбувся 22-годинний рукопашний бій під дощем у траншеях, відомий як «Криваве око» (Bloody Angle). 3 червня — атака Гранта при Колд-Гарборі: за 20 хвилин Союз втратив 7000 убитими і пораненими. Грант пізніше написав, що це була єдина атака, про яку він шкодував усе життя.
За 6 тижнів Грант втратив близько 55 000 людей — більше, ніж уся Армія Лі мала на початку кампанії. Преса прозвала Гранта «м\'ясником». Але — і це головне — він не відступив. Він рухався далі на південь, і Лі мусив знов і знов будувати траншеї перед ним. У середині червня Грант заскочив Лі і хутко оточив Петерсберг — місто на південь від Річмонда, через яке проходили всі залізниці до столиці Конфедерації. Петерсберг витримав облогу 9 з половиною місяців — найдовшу облогу за всю війну. Це були траншеї, дроти, мортирні обстріли, голод і холод — пряме передвістя Першої світової війни в Європі п\'ятдесят років по тому. Лі був заблокований.
Шерман і марш до моря; переобрання Лінкольна
Поки Грант стискав Лі у Петерсберзі, на заході Вільям Текумсе Шерман з весни 1864 повільно і вперто рушав з Чаттануги на півдні Теннессі вглиб Джорджії — на промислову столицю Півдня Атланту. Захист міста — від нового командувача південної армії, генерала Худа, — впав. 2 вересня 1864 року Шерман увійшов у Атланту і телеграфував Лінкольну: «Атланта наша і завойована справедливо». Це була колосальна політична перемога. На листопадових виборах 1864 року Лінкольн до того моменту цілком очікував програшу — демократичний кандидат МакКлеллан (так, той самий) ішов на платформі негайних мирних переговорів з Конфедерацією. Падіння Атланти все змінило: Лінкольн у листопаді переобрався з 55% голосів і 212 виборщиками з 233. Війна тепер мусила йти до перемоги.
15 листопада Шерман залишив Атланту — спершу спалив усе, що могло би прислужитися Конфедерації — і з 62-тисячною армією без власних запасів і ліній постачання вирушив «Маршем до моря»: 460 кілометрів через серце Джорджії до атлантичного порту Саванна. Усе на смузі шириною 80 кілометрів, по якій ішла армія, нищилося: залізниці розривалися і рейки скручувалися у «краватки Шермана», склади і фабрики палилися, плантації грабувалися. 21 грудня 1864 року Шерман увійшов у Саванну. У телеграмі Лінкольну він написав: «Дозвольте подарувати вам на Різдво місто Саванну». Південь був зломаний морально — і це було рівно те, чого Шерман хотів. Він казав: «Війна — це жорстокість, і її не можна пом\'якшити».
Фаза 5. Кінець війни 1865
До весни 1865 року все було вирішено. Лі тримав Петерсберг і Річмонд останніми виснаженими полками — у траншеях за зиму померли тисячі від голоду і дизентерії. Конфедеративний уряд у відчаї почав обговорювати — з мовчазного дозволу самого Лі — раніше немислиме: набрати у південну армію чорних солдатів в обмін на свободу. Закон ухвалили у березні 1865 — і він не встиг подіяти. Війна закінчилася за лічені тижні: 9 квітня — капітуляція Лі, 14 квітня — куля Бута у голову Лінкольна.
Аппоматтокс
2 квітня 1865 року після майже десяти місяців облоги фронт Лі під Петерсбергом нарешті прорвався. Конфедеративний уряд у Річмонді протягом ночі утік на південь; склади і арсенали підпалили, щоб вони не дісталися ворогу — пожежа розрослася і знищила центр столиці Конфедерації. 3 квітня Лінкольн особисто увійшов у Річмонд: він пройшов вулицями серед руїн, тримаючи за руку свого 12-річного сина Тада, оточений лише десятком матросів. Звільнені раби в місті падали йому до ніг і плакали. Лінкольн тихо сказав одному: «Не ставайте навколішки переді мною — це не личить. Стань на коліна тільки перед Богом і дякуй йому за свою свободу».
Залишки армії Лі — близько 28 тис. чоловік, голодних і виснажених — намагалися прорватися на захід, щоб з\'єднатися з армією Джонстона у Кароліні. Грант ішов слідом і поступово відрізав. 9 квітня 1865 року у маленькому віргінському селі Аппоматтокс-Корт-Гаус, у будинку торгівця Вілмера МакЛіна, генерал Роберт Е. Лі — у парадній уніформі, при шпазі — і генерал Уліс С. Грант — у заболоченій польовій формі простого солдата — підписали умови капітуляції Армії Північної Віргінії. Грант був милосердний: офіцерам залишили шпаги, солдатам — коней («знадобляться вам для весняної оранки»), і всіх відпустили додому, взявши з них слово честі більше не воювати проти Сполучених Штатів. Жодних ув\'язнень, жодних страт. Війна на сході закінчилася. Армія Джонстона у Кароліні капітулює 26 квітня; останні конфедерати на Заході — у червні.
Вбивство Лінкольна у театрі Форда
Через п\'ять днів після Аппоматтоксу — у пасхальну п\'ятницю 14 квітня 1865 року — Лінкольн з дружиною Мері і молодою парою друзів пішов у вашингтонський театр Форда на комедію «Наш американський кузен». Це був перший вечір, коли президент дозволив собі розслабитися за чотири роки. Близько 22:15 у президентську ложу — охорону якої, через жахливу безвідповідальність, того вечора ніхто не виконував — увійшов 26-річний актор-конфедератський симпатик Джон Вілкс Бут. Він підійшов ззаду до Лінкольна і вистрелив йому в потилицю з кишенькового пістолета «дерринджер». Куля пробила череп і застрягла у мозку. Бут кинув ножа у майора, який намагався його затримати, перестрибнув через перила ложі — зачепився ногою за прапор і зламав ступню — і утік через сцену, вигукнувши, кажуть, латинський девіз штату Віргінія: «Sic semper tyrannis!» — «Так завжди тиранам».
Лінкольна перенесли у будинок навпроти театру і поклали на ліжко, замале для його довгої постаті — він лежав по діагоналі. Усю ніч лікарі і члени уряду чекали. Лінкольн так і не приходив до тями. 15 квітня 1865 року о 7:22 ранку він помер. Військовий міністр Стентон — суворий чоловік, що нечасто плакав — сказав крізь сльози: «Тепер він належить вічності». Лінкольн став першим в історії американським президентом, убитим при виконанні обов\'язків. Бут утік у Меріленд, ховався у фермерській клуні і за 12 днів був застрелений федеральними солдатами. Чотирьох його співучасників повісили. Усі південці-аболіціоністи і чорні Америки оплакували Лінкольна так, як ніхто з них вже ніколи не плакав за політика. Його тіло у поїзді везли через 7 штатів до Іллінойсу — мільйони людей виходили на платформи попрощатися.
Спадщина: Реконструкція і три поправки
Війна закінчилася, але починалася Реконструкція (1865—1877) — ще 12 років, протягом яких Сполучені Штати намагалися відповісти на питання: що тепер робити з Півднем і з 4 мільйонами щойно звільнених рабів. Ще у грудні 1865 була ратифікована 13-та поправка до Конституції: рабство і примусова праця заборонені на території США назавжди (за винятком покарання за злочин). У 1866 році заснували Бюро у справах звільнених (Freedmen\'s Bureau): федеральне агентство, що відкривало для колишніх рабів школи, лікарні, видавало їм харчі і допомагало знайти роботу. До 1870 Бюро відкрило понад 4 000 шкіл на Півдні і навчило близько 250 000 чорних дітей і дорослих читати.
У 1868 році ухвалили 14-ту поправку: всі особи, народжені або натуралізовані у США, є громадянами; жоден штат не має права «позбавити особу життя, свободи або власності без належного судового процесу». Це була пряма відповідь на справу Дреда Скотта. У 1870 році ухвалили 15-ту поправку: право голосу не може бути обмежене за ознакою раси, кольору шкіри або попередньої поневоленості. На короткий час чорні чоловіки на Півдні стали виборцями, обиралися до Конгресу, ставали суддями. Проте південні білі еліти не змирилися: у 1865 році вже з\'явився Ку-клукс-клан у Теннессі — таємна терористична організація колишніх конфедератів, що вбивала чорних, республіканців і вчителів-аболіціоністів. У 1877 році, коли федеральні війська залишили Південь, Реконструкція припинилася — і на наступні 90 років Південь жив під системою «Джима Кроу»: расова сегрегація у школах, ресторанах, потягах, голосуванні. Расова справедливість буде відкладена до 1960-х.
Епілог: чому це досі важить
Громадянська війна — це той момент, коли Сполучені Штати з конфедерації штатів стали єдиною національною державою. До 1861 року американці казали «США — вони» (the United States are); після 1865 — «США — воно» (the United States is). Англійська граматика змінилася разом із фактом. Федеральний уряд після війни був незмірно сильнішим за будь-який окремий штат, у нього з\'явилася національна валюта (зелений долар, greenback), федеральний прибутковий податок (тимчасово, але прецедент створено), національні залізниці і національна армія. Це і є те, що ми сьогодні називаємо модерною Америкою.
Але головна відповідь — все ж таки про людей, не про інституції. 4 мільйони чорних американців стали у 1865 році вільними. Їхні діти за два покоління навчилися читати, відкрили перші чорні університети (Говардський — 1867, Фіск — 1866), почали обирати своїх до Конгресу. У 1955 році онука рабів на ім\'я Роза Паркс у міському автобусі в Алабамі відмовилася поступитися сидінням білому — і почала рух за громадянські права 1960-х. У 1963 році онук пастора з Атланти на ім\'я Мартин Лютер Кінг стояв перед Меморіалом Лінкольна у Вашингтоні і казав «I have a dream». У 2008 році сенатор з Іллінойсу — штату Лінкольна — на ім\'я Барак Обама склав президентську присягу на тій самій біблії, на якій присягав Лінкольн у 1861. Усе це починалося від 12 квітня 1861, коли о 4:30 ранку конфедеративні гармати в Чарлстоні відкрили вогонь по федеральному прапорі.